Найбільше багатство- уміння любити...

За містом великим в будинку одному
Жив разом з синами старий чоловік...
Щодня працювати, забувши про втому,
Він з самої юності ранньої звик...

Як тільки з'явилась у нього дружина,
А потім і діти, у серці своїм
Він мріяв, щоб злиднів не знала родина,
Щоб гідне майбутнє було у синів!
Для цього спочинку не знав від роботи,
Щоденно з промінням найпершим вставав
І йшов працювати до сьомого поту....
Здоров'я за щастя синів покладав...
Роки пролетіли і виросли діти,
Дружина до Бога пішла спочивать...
Лишились з синами в будинку тім жити,
А він все так само щодня працювать...
Все думав, що дітям по смерті залишить...
Хотів заробити на спадок для них...
А дні пролітали за вітер скоріше
І майже не бачив синочків своїх...
На щирі розмови часу не лишалось...
Не мали обідів за спільним столом...
Хоч поряд і жили та часом здавалось,
Що просто сусіди... Ніколи разом
Вони не збирались... Він думав:" Пізніше...
А зараз робота, працюю ж для них!"
А дні пролітали за вітер скоріше
І він і помітить в роботі не встиг,
Як виросли діти... Пишався синами
І тим, що вдалося в роках заробить
Їм спадок хороший- коштовного краму
Немало зібралось, щоб дітям лишить!
А роки здоров'я його підірвали....
Ніколи і слова про те не сказав,
Жалітись не звиклий та раптом здолала
Хвороба раптова і став відчувать,
Що зовсім нездужав і сили немає
Підвестися з ліжка..."Напевно, кінець..."
-Подумав у серці:"Вже, мабуть, чекає
На небі дружина, а з нею-Творець...
Напевно, прийшла вже для мене година
Спочити...".Покликав до себе синів
Хотів розділити на кожного сина,
Усі ті багатства, які заробив
У праці невпинній, власноруч, крізь втому...
Промовив він дітям:" Нездужаю я...
Хвороба пекуча, жахливі судоми...
Кінця добігає пора вже моя...
Лікарня далеко, здолати дорогу
Старому не сила...Ні ліків купить...
Прийшла вже година відходу до Бога...
Щасливий, що в праці для вас заробив
Багато та тільки не знаю я, діти,
Як все це між вами тепер розділить..."
Хотів він почути:" Не треба ділити!
Ми разом у мирі всі будемо жить!"
Він думав подяку синівську відчути
І щире братерство і в тому теплі
Щасливим до Бога на небо майнути,
А там вже дружина чекає вгорі...
Він мріяв із нею дивитися з неба
На спільне в любові синівське буття...
Він думав почути:" Ділити не треба,
Ми ж браття, татусю!"-Це мрія життя!
Та тільки промовив він слово про статок,
Змінилися з виду сини на очах...
Промовив найперший:" Тут просто все, тато!
Я з самого малку поніс на плечах
Тягар нелегкий, як найстарша дитина!
Ставав вам у поміч у праці не раз...
Я виріс достойним, погодьтеся, сином!
Найбільш роботящим, скажу, поміж нас!
Аби справедливо усе розділити,
Найбільшу частину віддайте мені!
Брати ще, мій тато- справжнісінькі діти!
Змарнують ваш статок..."
"Змарнуємо?! Ні!"-
Середній сердито звернувся до брата:"
"Хоч старший за мене та краще б мовчав!
Згадайте, хто з інших частіше вам, тато,
Свій час та увагу свою приділяв?!
Він, може, що зрідка ставав до роботи
Ще рідше доводив до ладу хоч щось...
А я вам, мій тато, підтримки й турботи
Надав вдвічі більше, ніж інший з них хтось!"
Тут втрутився третій:" Мовчіть, лициміри!
Такі роботящі лише на словах...
А в мене від праці мозолі на тілі!
У вас же гладенька в обох на руках,
Погодьтеся, шкіра і що тут казати...
Невже заслужили хоч частку майна?!
А я вам, згадайте, не рідко мій тато
Приходив на поміч, трудився сповна!
Тож право я маю найбільшу забрати
Частину усього, що лишите нам!"
Від болю у серці хотілось кричати...
Він думав вдалося надати синам
Усе, що потрібно ...У праці невпинній
Для їхнього блага забув головне...
Любов за основу у кожному сині
Закласти..."Ховають так легко мене...
Та це не найгірше...А страшно від того,
Що рідного брата за спадок земний
Без жалю й любові убити готовий
З них кожен..." Словесний свій бій
Ніяк не спиняли, допоки батьківські
не стали вже сльози текти по щоках...
Здавалось, про щастя він думав синівське...
Насправді залишив їм злидні в серцях...
І раптом ті гроші і праця невпинна
Утратили разом всю суть...У душі
Вогнем обпікала незрима провина...
Згадать намагався минуле... Усі
Пригадані дні потонули у праці,
В здобутках нового й нового майна...
Він думав померти в любові й подяці,
Натомість- картина жахливо-сумна...
Сини між собою чужинцями стали
Та й він їх насправді ніколи не знав...
А дітям потрібно так мало, так мало...
Він палко молитись у серці почав:
"О, Боже,я прошу хоч трішечки часу
Хоч краплю надії помилки змінить...
Не треба ні гроші,ні цінні прикраси,
А Тільки можливість свій спадок лишить..."
І раптом, мов диво- зявилися сили!
"Ще рано до Бога...Лишити дітей
У злиднях, щоб далі чужинцями жили
Не можу..."- тремтіла надія з грудей!
Роки пролетіли, уже не вернеться
Дитинство синівське та він відчував,
Ніколи не пізно...Він встигне! Знайдеться
Утрачена цінність, яку змарнував...
Покликав їх ближче з гіркими сльозами...
Притиснув із болем до власних грудей...
"Багато належить ще праці нам з вами!
Дай Боже лишити вам щось, крім грошей..."
Не мало належить усім їм збагнути...
Найважчу роботу в житті проробить...
В обіймах німої любові й спокути
Змагався з недугом, щоб встигнуть лишить
Синам хоч краплину безцінного спадку...
Найбільше багатство- основу основ!
"Пробачте, рідненькі...Я поряд, ваш татко...
Він зможе, він встигне, залишить Любов!
***
За містом великим в будинку одному
Старий чоловік із дітьми проживав...
В щоденній рутині, не знаючи втоми,
Свій спадок незримий в їх душах збирав...
***
Найкраще, що можем ми дітям лишити:
Не гроші,не статки, не розкіш буття...
Найбільше багатство- уміння любити...
Це плата єдина за вічне Життя!
Розкажіть, які враження у дитини про цей віршик, чи сподобався він?
Додайте в коментарях чи бажаєте ще віршиків у такому жанрі?

Поділіться з друзями:

Додати коментар