Почуть омріяне: "люблю"...

Він все життя шукав любові...
Із перших тижнів сирота...
Знайти підтримку в рідній крові
Не міг...Щоразу на свята,

Коли він бачив з сиротинцю,
Як йдуть всміхаючись батьки,
В руках тримаючи гостинці ,
Для власних діточок- думки

В його тоді іще маленькій
Самотній крихітній душі,
Мов птахи, билися серденьком...
Віддав би радощі усі,

Аби йому колись сказали
Ось те омріяне "люблю..."
Йому життєво бракувало
Турботи теплої... Свою

Найбільшу мрію він посіяв
Незримим зернятком в душі...
І він зростав- росла і мрія,
Але лишалися усі

Його бажання потаємні
Пізнати теплі почуття,
На жаль, незмінено даремні...
Самотній, втомлений життям

Усе шукав любові в людях,
Яких насправді уникав...
Образа билася у грудях
Її він глибоко сховав...

Його так сильно дратувало,
Коли він бачив теплоту,
Яку до інших проявляли
І хоч, здавалося, мету

Він мав омріяну і світлу,
Але у серця глибині
Високі стіни із граніту
Водначас зводив він... Одні

Були думки...Думки образи...
І темний осуд до усіх...
І несвідомо сам щоразу
Прийнять до себе він не міг

Тепло і світло, яке люди
Йому хотіли дарувать...
Вбачав він темряву усюди
І несвідомо уникать

все намагався тих, хто щиро
До нього ставився...В душі
Вогнем палала недовіра...
Йому здавалося, що всі

Лиш насміхаються...Вороже
Дивився з розпачем на світ
І був упевнений- не зможе
Любов отримати...Граніт

Міцний-міцний, неначе скеля....
Та він його не визнавав....
В душі лишалася пустеля
Її щоразу досипав

Новим піском із нарікання,
До себе вічного жалю...
Згасало в розпачі бажання
Почуть омріяне: "люблю"...

І, може, б згасло до остатку
Та Божа милість із небес
Його осяяла...Пізнати
Велике диво із чудес

Він вже зневірився...Та якось
У парку сидячи сумний,
Відчув, як лащиться собака
До його ніг і погляд свій

Він опустив...Маленький цуцик...
Чистенький- видно, має дім...
В повітрі хвостик бився куций...
З'явилась променем ясним

Ледь зрима посмішка... "Вітаю!"
Почув позаду хтось сказав...
"А я весь день його шукаю!
І знов до парку! Я вже знав,

Де втікача мого шукати...
Він дуже любить так тікать
І до прохожих загравати!
А ще він вміє обирать...

Завжди підходить до нещасних...
Я вас образить не хотів,
Але я бачу вогник згаслий
У вашім погляді блідім...

Можливо, чимось змогу маю
Допомогти вам, то скажіть!
Чи просто вислухать? Я знаю,
Як серце зранене болить

На самоті...А як відкриєш
Комусь причину хвилювань,
Частину, начебто, розвієш
І враз поменшає страждань..."

В глибинах серця недовіра
До незнайомця пролягла...
Але якась незрима сила
Ледь чутним променем тепла

Торкнулась серця крижаного
І раптом сильно захотів
Все розказати..Вперша змога
Подібна випала...Відкрив

Він незнайомцеві в розмові
Свій біль образи на усіх...
Дитяче прагнення любові
Скотилось краплею з повік...

Усе сказавши, подивився
На незнайомця у думках...
А той нітрохи не змінився
З тим самим променем в очах

Він тихо мовив:" Розумію...
І дуже хочу помогти!
Тебе спитати я посмію,
А чи давав кохання ти?

Свою любов комусь у світі?"
Той здивувався:" А за що?
Від мене всі були закриті!
Бува й казали казна-що

Мені за спиною...Ніколи
Мене ніхто не цінував!
А ви питаєте з цим болем,
Чи я кохання роздавав?!

До мене як, так я до світу!
Закон цей змалечку завчив..."
"А ти дозволь собі любити..."
-Йому ледь чутно відповів

Господар песика і мовив:
"Ти не отримуєш любов,
Бо ти до неї не готовий...
Це, як споруди без основ

Стояти просто не зуміють
І так приречені серця,
Які любити не уміють...
Дано нам милістю Творця

Велике диво- возлюбити
Усе навколо, всіх людей!
Душа приречена боліти
І серце рватися з грудей,

Коли не любимо нікого...
Можливо, дійсно що зуміть
У нас людей немає змоги
Себе примусити любить...

Але ми завжди маємо силу
Нести власноруч почуття!
Ця дивна змога- наші крила
І справжній сенс всього життя!

Ти тільки спробуй не шукати,
Не вимагати, не просить...
А сам частиночку віддати
Свого тепла...Когось зігріть!

І ти побачиш дивні зміни!
Відчуєш- радість у собі...
Холодне серце- це причина,
Чому так боляче тобі...

Ти тільки спробуй..."-Це сказавши,
Пішов раптово...Наче зник...
Немов ніколи не з'являвся...
А чи насправді чоловік

Той розмовляв із ним, чи може
Це просто марево душі?
Цього збагнути не спроможен
Він залишився, але всі

Його думки тепер змінились
І хоч із сумнівом гірким,
Але він спробував...Відкрилось
Самотнє серце! Разом з тим

Почав робити перші кроки
Свої невпевнені шляхом
Любові щирої... Глибокі
Душевні рани він теплом

Потроху зцілював...Чекати
Вже не собі почав любов...
Шукав людей- яким віддати
Він міг би світло..І, немов,

Ось так даруючи щоденно,
Він лиш примножував в собі
Велике диво незбагненне
-Любов всесильну! У юрбі

Тепер він сам шукав самотніх
І їм турботу дарував...
Серця приречені холодні
Своїм теплом обігрівав...

І він навчився... З часу того
Змінилось все, змінився світ!
Любов до інших- дар від Бога,
Який розломлює граніт!

Минули роки... Він у парку
Гуляв з онуками разом,
А поряд йшла його собака
І раптом вчуяла немов

Когось...Зірвалася миттєво,
А він за нею поспішив...
Сховавшись тінню під дерева,
Самотній пан один сидів...

А з неба сонцем посміхався
Всесильний люблячий Творець...
Незримо променем торкався
Самотніх стомлених сердець...
Розкажіть, які враження у дитини про цей віршик, чи сподобався він?
Додайте в коментарях чи бажаєте ще віршиків у такому жанрі?

Поділіться з друзями:

Додати коментар