Що сталося, татку?

Один чоловік у сараї старому
Новенький годинник безслідно згубив...
Шукав аж до ночі, допоки утоми
В ногах не залишила й капельки сил...

Засмучений дуже додому подався,
Не в змозі залишить пекучих думок:
"Можливо, вернутись?"- Невпинно вагався...
Та вдома давно вже маленький синок

Чекав його сильно, заснути не в змозі,
Хвилюючись дуже, вже тричі дзвонив ...
Босоніж з годину стояв на порозі
І врешті діждався! Та батько зустрів

Його лише тихим сумним привітанням...
На нього не схоже... Синочок спитав:
"Що сталося, татко?" Та батько з ваганням,
Свій погляд сховавши, спочатку мовчав...

Годинник був дійсно для нього безцінним ,
Бо це був дарунок синочка його...
У серці, мов пташка, тремтіла провина:
Так легко згубити дарунка свого....

Та потім урешті із сумом зізнався
І мовив ледь чутно:" Я все обшукав...
Тебе засмутити, рідненький, боявся
Та він, наче, дійсно безслідно пропав..."

Хлопчина тихенько промовив:" Татусю,
Будь ласка не треба за ним сумувать!
Я зранечку можна раненько зберуся
І разом з тобою відправлюсь шукать?"

Лиш сумно всміхнувся розчулений тато,
Був впевнений в серці- уже знайти
Годинник коштовний та мусив сказати:
"Звичайно, рідненький, ти можеш піти!"

Із самого ранку зібралися двоє:
Усміхнений хлопчик і тато сумний...
Із вірою в серці дитячо-простою
Хлопчина був певний, що знайде новий

Годинник коштовний- безцінний для тата
Прийшовши на місце, сповільнив ходу...
"Ти можеш у справах, татусю, рушати!
А прийдеш по мене, будь певен- знайду

Годинника точно!"- промовив тихенько...
З молитвою тато його залишив...
В сусідньому хліві геть поруч близенько
Чекала робота...Туди й поспішив...

Минула година, як він з хвилюванням
Вернувся до сина із страхом душі,
Що той, зрозумівши, що марні старання
Засмутиться дуже...Та острахи всі

Умить зруйнувалис, як тільки зустрівся
З синочком щасливим...В маленькихв руках
Новенький годинник, здавалось, світився...
"Невже це можливо? Синочку мій, як?"

-Промовив ледь чутно, згадавши, як марно
Шукав по щілинах і закутках всіх,
Допоки у небі на плесо безхмарне
Не виступив місяць... Повірить не міг...

А син посміхнувся і мовив тихенько:
"Я, татку, соломи собі накидав
І влігся, неначе на постіль мякеньку...
А далі, вмостившись, я просто мовчав...

І майже одразу у вранішній тиші
Чиєсь шарудіння почути зумів,
То нірку шукали ще заспані миші...
Прислухався краще і далі вловив,

Як вітер шепоче і б'ється серденько,
А потім нарешті ледь чутне "цок-цок"
Годинник десь поруч зацокав тихенько!
Я швидко піднявся і серед дощок

Побачив пропажу! Це ж легко, мій тато!
Не треба намарно нервово шукать...
Достатньо спинитись і просто мовчати...
А тиша спроможна багато сказать...

Вона і говорить невпинно із нами,
Ми ж просто не чуєм від втоми сердець...
Ось так через сина простими словами
звертався до батька з Любов'ю Творець...
Розкажіть, які враження у дитини про цей віршик, чи сподобався він?
Додайте в коментарях чи бажаєте ще віршиків у такому жанрі?

Поділіться з друзями:

Додати коментар