Прекрасне, безцінне, незвідане диво
-Тримати у ручках дві рідні руки!
Маленькій людині життєво важливо,
Щоб поряд із нею ступали батьки...
О скільки радості й краси
У теплій посмішці дитячій!
Вона- чистіша від роси!
Промінням сонячне неначе,
За містом великим в будинку одному
Жив разом з синами старий чоловік...
Щодня працювати, забувши про втому,
Він з самої юності ранньої звик...
Від'їхав поїзд від перона
Під сяйвом сонячних хмарин...
У глибині його вагона
Зустрілись двоє... З них один,
Пухнасті хмаринки від сонця сіяли!
У затінку саду сиділи разом
Бабуся й онучка... Про щось розмовляли...
І пахли розмови солодким теплом...
Він був тоді ще геть маленьким,
Коли вертаючись з гостей,
Почув у такт свого серденька,
Як грав скрипаль серед людей...
Маленьке серденько забилось у лоні
І жінку змінило воно назавжди...
Щоночі складає в молитві долоні,
Щоб Бог її сина вберіг від біди...
Заснула мати з сином на руках ,
Під тихий стукіт рідного серденька...
З солодким ароматом на губах
Цілованих тих ручечок маленьких...
Птахи мого дитинства відлетіли,
Лишивши в спогадах теплі думки...
Як я так щиро збагнути хотіла
Своєї неньки предивні смаки...
Стояла осінь пізня норовлива,
Вечірній дощ-найхолодніший із дощів...
А в неї в серці вже не дощ-страшенна злива...
А в голові не тихне вирок лікарів...
Зайшов до крамниці хлопчина маленький...
Одягнутий бідно... У змерзлих руках
стискав гаманець, весь у латках, старенький...
Із видом поважним і щастям в очах
Проміння, мов рідні долоні,
Весь світ огортали теплом...
Із татом малесенька доня
Гуляли у парку разом...
Він завжди хотів бути кращим
І всього в житті досягти!
Відмінно навчався у класі,
Натхненно ішов до мети...
Вона прокинулася вранці через тишу,
Дано відчути це далеко не усім...
А тільки жінці, яка звикла всіх раніше
Вставати вдосвіта, щоб встигнути своїм
Перші кроки назустріч морю...
По вогкому піску, попри страх...
Черепашки невміло, юрбою
Поспішали прокласти свій шлях...
Вона сиділа край вікна
В напівпорожній електричці...
Як завжди, втомлено-сумна...
Цей стан давно для неї звичним
Мамо, відпусти мене будь ласка...
Знаю, в світі повно небезпек:
Може обпекти гаряча праска,
Чи зі столу впасти повний глек,
Зігріте на сонечку поле,
Медове тепло навкруги...
А небо глубоке й прозоре,
Згубились його береги...
Бабуся шила ковдру з лоскутків,
Дбайливо кожен клаптик пришивала...
А потім, накриваючи на стіл,
З хлібини крихти бережно збирала...
Бабуся тримала онучку за руки...
Маленькі долонькі до теплих грудей
Підносила ніжно... Сміялась онука
І світло лилося з дитячих очей...
Які неймовірні бабусині руки,
Так солодко пахнуть парним молоком...
Так ніжно вони обіймають онуків...
Так щиро завжди зігріють теплом...
Бабусю, дозволь доторкнутись рукою
До зморшок глибоких твоїх на чолі...
Назавжди маленька я поряд з тобою...
Для мене ти ангелом є на землі...
Він мав усе- сім'ю, роботу,
Багато друзів, власний дім...
Звичайні клопоти й турботи...
Усе для щастя та утім,
Прийшло мале хлоп'я до магазину
На вигляд років п'ять, можливо, шість
Дивилось дуже довго на вітрину...
Здивився продавець: "Оце так гість!"
Дерева наче пролітали...
Він швидко гнав велосипед ...
Образа серце обпікала...
Бездумно з гнівом мчав вперед...
Вони над ліжечком стояли....
Онучка спала мирним сном....
У сивім серці оживали
Минулі спогади теплом...
Він все життя шукав любові...
Із перших тижнів сирота...
Знайти підтримку в рідній крові
Не міг...Щоразу на свята,
Вона часто любила у юні роки
У думках малювати майбутнє кохання:
Романтична вечеря, над ними- зірки...
Білосніжні троянди, сльозливі зізнання...
Солодкий сон умить розтанув
Під гуркіт грому за вікном...
Вода з небес, неначе з крану,
Лилася зливою...Чолом
Особливо раніше про щастя не думав...
Просто жив, як усі швидкоплинним життям...
Мав причини для сміху, а часом- для суму...
Ставив цілі далекі і йшов по рокам,