Зайшов до крамниці хлопчина маленький...
Одягнутий бідно... У змерзлих руках
стискав гаманець, весь у латках, старенький...
Із видом поважним і щастям в очах
Пішов до прилавку і став розглядати

Стояла осінь пізня норовлива,
Вечірній дощ-найхолодніший із дощів...
А в неї в серці вже не дощ-страшенна злива...
А в голові не тихне вирок лікарів...

Птахи мого дитинства відлетіли,
Лишивши в спогадах теплі думки...
Як я так щиро збагнути хотіла
Своєї неньки предивні смаки...

Заснула мати з сином на руках ,
Під тихий стукіт рідного серденька...
З солодким ароматом на губах
Цілованих тих ручечок маленьких...

Маленьке серденько забилось у лоні
І жінку змінило воно назавжди...
Щоночі складає в молитві долоні,
Щоб Бог її сина вберіг від біди...

Він був тоді ще геть маленьким,
Коли вертаючись з гостей,
Почув у такт свого серденька,
Як грав скрипаль серед людей...

Пухнасті хмаринки від сонця сіяли!
У затінку саду сиділи разом
Бабуся й онучка... Про щось розмовляли...
І пахли розмови солодким теплом...

Від'їхав поїзд від перона
Під сяйвом сонячних хмарин...
У глибині його вагона
Зустрілись двоє... З них один,

За містом великим в будинку одному
Жив разом з синами старий чоловік...
Щодня працювати, забувши про втому,
Він з самої юності ранньої звик...

О скільки радості й краси
У теплій посмішці дитячій!
Вона- чистіша від роси!
Промінням сонячне неначе,

Прекрасне, безцінне, незвідане диво
-Тримати у ручках дві рідні руки!
Маленькій людині життєво важливо,
Щоб поряд із нею ступали батьки...

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,

І досі сниться: під горою
Меж вербами та над водою
Біленька хаточка. Сидить
Неначе й досі сивий дід

Нa панщині пшеницю жала;
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, − пошкандибала
Івана сина годувать.


Я мрію сину, щоб ти виріс чоловіком
Веселим, чуйним, людяним, простим.
А мудрість прийде, трохи згодом, з віком,
Не треба рідний, щоб ти був «крутий».

Дідуся чарують: ліс, озера, гори,
Поля, луги і степові простори.
Уже цвіте на скронях повно сивини,
Але для мене в нього повно дивини:

Навчи мене жити так,
Щоб зранку ,відкривши очі
Усміхненим, мов дивак,
Ходив увесь день до ночі...

Темно в кімнаті і тихо-тихенько...
мати вкладає дитятко до сну...
Вмостить подушку зручну і м'якеньку...
Казку почне ,немов ту таїну...

Які неймовірні бабусині руки,
Так солодко пахнуть парним молоком...
Як ніжно вони обіймають онуків...
Так щиро завжди зігріють теплом...

За які заслуги, я не знаю,
Бог мені в житті тебе послав...
Мовби янголятко те із Раю,
Він тебе, рідненька, дарував...

Проміння, мов рідні долоні,
Весь світ огортали теплом...
Із татом малесенька доня
Гуляли у парку разом...
Він завжди хотів бути кращим
І всього в житті досягти!
Відмінно навчався у класі,
Натхненно ішов до мети...
Вона прокинулася вранці через тишу,
Дано відчути це далеко не усім...
А тільки жінці, яка звикла всіх раніше
Вставати вдосвіта, щоб встигнути своїм
Перші кроки назустріч морю...
По вогкому піску, попри страх...
Черепашки невміло, юрбою
Поспішали прокласти свій шлях...
Вона сиділа край вікна
В напівпорожній електричці...
Як завжди, втомлено-сумна...
Цей стан давно для неї звичним
Мамо, відпусти мене будь ласка...
Знаю, в світі повно небезпек:
Може обпекти гаряча праска,
Чи зі столу впасти повний глек,
Зігріте на сонечку поле,
Медове тепло навкруги...
А небо глубоке й прозоре,
Згубились його береги...
Бабуся шила ковдру з лоскутків,
Дбайливо кожен клаптик пришивала...
А потім, накриваючи на стіл,
З хлібини крихти бережно збирала...
Бабуся тримала онучку за руки...
Маленькі долонькі до теплих грудей
Підносила ніжно... Сміялась онука
І світло лилося з дитячих очей...
Які неймовірні бабусині руки,
Так солодко пахнуть парним молоком...
Так ніжно вони обіймають онуків...
Так щиро завжди зігріють теплом...