Любов невидима...

Він міг годинами дивитись у вікно
На поспішаючих незмінно перехожих...
З гіркою думкою змирився вже давно...
Усе, що звично їм, зробити він не зможе...

Не зможе вибігти за двері до людей
І разом з натовпом змішатися...Ніколи...
Пізнавши змалечку насмішки від дітей,
Дорослим будучі лишився з тим же болем...
Не міг підвестися- прикутий до візка...
Хвороба змалечку скувала хворі ноги ...
Ця ноша болісна, до розпачу важка...
Та він здаватися не думав! Допомоги
Просив лиш в Господа... При матері завжди
Вдягався в усмішку...Їй складно вдвічі більше...
Ховав десь глубоко у серці холоди...
Затямив змалечк-у він інший, зовсім інший...
Хоч серце рвалося невпинно до людей,
Волів відлюдником лишатися зі страху
Зустрітись з жалістю,чи сміхом від дітей
Болючі спогади відлуннями :"Невдаха!"
І всесвіт зводився до слова "інтернет"...
Щодня працюючи під сяяням екрану,
Завжди приховував із болем свій секрет...
Ще зовсім свіжою боліла в серці рана...
І якось сталося в просторах цифрових
Він познайомився із нею...З тої миті
Пізнав уперше він і радості і сміх!
Усе змінилося... З'явилися у світі
Раніш не звідані, яскраві кольори...
І серце билося об груди в хвилюванні...
Здавались митями в розмовах вечори...
Усе змінилося... Зустрівся із коханням...
Уперше з трепетом і страхом пізнавав
Це почуття- таке прекрасне і водночас
Таке гірке... Він так боявся... Відчував:
З ним спілкуватися надалі не захоче,
Коли дізнається прихований секрет...
Усе зруйнується і казка закінчиться...
Усе впиралося у слово "інтернет"...
Весь час вигадував причини не зустріться...
Тим часом глибшали у серці почуття...
В них стільки спільного, здавалося, неначе,
Близькими друзями впродовж всього життя
Вони були...Усе чудово так, одначе...
Коли, Згасаючи байдужо, манітор
Його освічував у сяйві блискотіли
Солоні сльози і невидимий докор...
Якби дізналася, ніколи б не схотіла...
А ноги ватяні лежали у візку...
На них дивився він із відчаєм...Молився
В думках до Господа... На долю заважку,
Ви не подумайте, нізащо не жалівся...
А все з покорою на Бога покладав...
Хоча, здавалося, надія- лиш примара...
І навіть мріями в душі не уявляв,
Як може вийти з них щаслива спільна пара...
А час продовжував невпинно пролітать...
Він відчував- вона втомилася чекати...
Йому лишалося із болем обіцять,
Себе картаючи від відчаю згасати...
Йому так соромно і болісно було
Від розуміння, що не гідний їй писати....
Усе, що мав- лише надію і тепло,
Яке так мріяв їй без залишку віддати!
"Та заслуговує інакшого вона!
Того хто стаге їй опорою міцною..."
-Картання совісті- натягнута струна...
Екран лишався їм незмінною стіною...
Та це продовжуватись вічно не могло!
І так і сталося- все рухноло раптово...
В бою із мріями в душі перемогло
Його кохання ...Зрозумів, що не готовий
Її так мучити... Чим швидше закінчить
Він спілкування це, тим менше буде болю...
Щоб не шукала більше зустрічі, лишить,
Як це не боляче, він має за собою
Байдужий слід...Хай краще думає вона,
Що він негідник,ніж картається думками,
Що не змогла такого прийняти...Сповна
Він розумів весь біль душі її...Роками
Вона жила б тоді із докором в душі,
Або із ним- лишень із жалості- жахливо!
Він надто трепетно любив її...Дощі
У серці болісно зривалися на зливу!
Він написав, що все розвагою було
І просто видалив сторінку...Зруйнувалась
Прекрасна казка ця...І лиш його тепло,
На жаль, відлуннями болючими лишалось...
Не міг не думати про неї без кінця,
Не міг забутися ні працею, ні снами...
Молитва птахою летіла до Творця
І миті відчаю здавалися роками...

В той день незмінно він сидів біля вікна
І раптом хтось постукав в двері... Здивування..
Він не чекав когось...Відкрив...А там вона!
З новою силою забилрся кохання...
Утратив подих він і змогу говорить...
Стояла поряд так- повірити не сила...
Він був упевнений, що просто міцно спить...
І Богу дякував за сон цей...Опустила
Вона свій погляд весь заплаканий униз
І там побачила- візок...Заплющив очі
Хотів прокинутись..." Будь ласка закінчись,
Жахливий сон, я так боюся! Я не хочу..."
Він усвідомлював у серця глибині:
Усе воістину, насправді відбувалось!
Почув тихесеньке:" Навіщо ти мені
Брехав жорстоко так? Чи знав, ти як вбивалась
В жахливих здогадках?...Не знала я, що ти
Усе те вигадав про жарти та забави..."
Він мовив з розпачем:" Пробач мене, прости...
Тепер дізналась ти у чому дійсна справа...
Я інвалід і так боявся співчуттям
Тебе примусити відчути біль провини..."
"Який же дурень ти...Ти- сенс мого життя!
Я найщасливіша у світі цім людина!"
Розплющив очі він, не в силі зрозуміть...
Вона не втрималась- присіла біля нього:
"Тебе шукала я з бажанням роз'яснить...
В душі я вірила... Молилася до Бога!
Ти не такий, як ти писав...Тебе знайшла!
Якби я знала лиш ...Чому ти не зізнався?
Невже різниця є?..Якби я не прийшла?!"
"Тобі обузою я бути так боявся..."
"Який же дурень ти...Обузою мені?!
Я закохалася у душу, а не тіло...
У теплі крила ті всесильні на спині,
Які з'явилися, коли тебе зустріла...
Єдиний біль- твої відмовки... Дивний страх...
А потім те, що просто зник...Якби я знала...
Невже ти думаєш- кохання у ногах?"
В сльозах всміхаючись від радості, припала
Вона до нього, пригорнувшись ...Він не спав!
Це був не сон ...Велике диво! "Я змінюся!
Пробач, ріднесенька за те, що набрехав...
Я вибачатися ніколи не стомлюся!"
"Можливо, вибачу та тільки за умов:
Від тебе слово це я більше не почую!
Не інвалід ти.. Ти- життя моє! Любов
Руйнує стіни і без винятків лікує
Усі обмеження, хвороби, всякий стах!
В ній мають значення не цінності, чи тіло...
Кохають душами...Кохання- не в ногах...
Любов невидима... Любов- це наші крила!

Поділіться з друзями:

Додати коментар