Долина врятованих Богом людей

Пустеля безмежна- безкрайні простори
Сухого залитого сонцем піску...
Неначе, безводне, розпечене море...
І він- подорожній...Один на шляху...

Від втоми хилився...Здавалось, ще трохи
І спраглий поляже навіки в пісках...
Усе повільніші робилися кроки,
Судоми страшенні у кволих ногах

Його забирали останні вже сили...
В порожньому шлунку, мов гострі ножі...
Спинився..." Не зможу..." Під сонцем безсило
Присів ...Порожнеча страшна на душі...

Готовий до смерті..."Спасіння немає..."
Востаннє поглянув крізь біль вдалечінь
І раптом простори пісчано безкраї
Накрила примарна ледь видима тінь...

Умить озирнувся і ледве не втратив
Свідомість...Геть близько посеред пісків,
Хоча не могла тут ніяк проростати,
Розквітнула пальма...Так сильно хотів,

Щоб марево це не зникало відразу,
Аби перед смертю надихатись ним...
На пальмі, неначе коштовні прикраси,
Зростали плоди попід сонцем ясним..

Від фініків солодко пахло навколо,
Великі м'ясисті спадали з гілок...
А там під корінням- маленьке прозоре
Джерельце...В судомі безсилих думок

Він раптом розчув власний голос: "Можливо,
Це правда...Знайди в собі сили піти!
Якщо це не марево?... Може, це диво!?
Він звівся на ноги й пішов до води...

Помалу безсило добрів до примари
І впав на коліна під тінню гілок...
Нікуди не ділись невидимі чари!
"Це правда!"-промовив у вирі думок!

А далі забувшись, напився водою!
Цілюща холодна вертала життя
У зморені груди... А далі рукою
Схопився за гілля... Нове відчуття

Надії дало йому сили піднятись
І в жмені зібравши солодкі плоди,
Наїстися гарно...Не в силах стояти,
Обперся на стовбув край плеса води...

А далі заснув, а розплющивши очі,
Відчув в собі сили!!! Вкривала гіллям
Від сонця пекучого пальма...Досхочу
Наївся іще раз... Не вірив очам!

Прозора вода і плоди соковиті,
А пальма тим часом тягнулась Небес!
Хотіла найбільше на цілому світі
Його врятувати і дивом з чудес

Для нього зробитись... Із щастям готова
Була укривати щоденнно гіллям!
Для нього зробитись надійним покровом,
Його забезпечить щасливим життям!

І мала надію, що сили набравшись,
До неї він інших людей приведе!
Також заблукалих, безсило упавших...
І кожен рятунок у ній віднайде!

Вона так хотіла йому дарувати
Усі свої блага щоденно завжди!
Він міг біля неї колись заснувати
І місто величне, зібравши плоди

Й посіявши їх і поливши водою,
Зростити дерева могутні нові!
А далі в те місто привести з собою
Великий народ... Від напасті й біди

Вона б укривала його без утоми!
Раділа і мріяла в серці про те,
Що стане віднині омріяним домом
Йому! Але серце у нього пусте,

На жаль, залишилось і сили набравшись,
Не вдячність відчув- недовіру і страх...
Він міг усім серцем на пальму поклавшись,
Спасіння у люблячих у сильних гілках

Для себе знайти та подумав натомість:
"А раптом вже завтра не стане плодів?"
-Туман недовіри окутав свідомість:
"Потрібно зібрати побільше !!!" Побрів

Із жадібним серцем скоріше збирати
На потім зривати із нижніх гілок
І навіть як місця уже бракувати
У торбі почало, у вирі думок

Не думав спинятись... З жагою тягнувся
То фініків свіжих допоки ті всі,
Які назбирав засихали...Відчувся
Гнилий аромат, але запал душі

Йому шепотів:"Не потрібно спинятись!
Побільше, побільше до торби клади!"
Всі нижні зібрав і лишився стояти
У думах лукавих край плеса води...

Поглянув угору, а там ще багато
Солодких і стиглих зростало плодів
І вирішив в серці:"Потрібно зрубати!"
Себе забезпечить власноруч хотів

На цілу дорогу і взявши сокиру,,
Яку із собою носив на спині
Він вдарив у стовбур байдуже щосили,
А пальма лиш тихо заплакала:" Ні!

Не треба, я прошу! Люблю тебе дуже!
Без мене в пустелі один пропадеш..."
Та він залишався незмінно байдужим...
Упевненість власна, здавалося, меж

Не мала...Він думав:" На мене чекає
Щасливе і сите прекрасне життя!"
А пальма просила:"Не треба, благаю!
Тебе врятувати спроможна лиш я!

Я дам тобі все і сокиру пробачу,
Ти тільки спинися...Не стане мене
І зникне джерельце..." Не чув її плачу
На думці лишалось незмінно одне:

"Побільше, побільше!!!" Вона перестала
Просити спинитись...Він сам обирать
Мав право... Безсило додолу упала...
Вона так хотіла його врятувать...

А він посміхався лишень переможно
В бажанні наїстись забувши про те,
Що їжа не вічна... Лиш пальма спроможна
Його врятувати...Та серце пусте

Його відчувало і гордість і щастя,
А вітер тим часом гнилий аромат
Розносив навколо... Самотній пропащий
Власноруч він знищив нев'янучий сад...
***
О грішна людино, благаю- спинися!
Я вірю всім серцем, що істина ця
До тебе торкнулась...В подяці схилися,
В молитві любові до Бога- Творця!

Спинися, я прошу і викинь сокиру...
Плоди, що у торбі- це лічені дні...
А вічність дарує лиш істинна віра!
Довіра до Бога...Ти чуєш, чи ні?

Нам всім так важливо покластись на Нього
Без страху, що завтра плодів не знайдем...
Давайте під гіллям могутнього Бога
Ми місто спасіння з любов'ю зведем!

Та місто стоятиме вічно у силі!
У ньому не буде закритих дверей...
Там будемо жити у радості й вірі!
В долині врятованих Богом людей!

Поділіться з друзями:

Додати коментар