Дивачка

Їх будинки стояли поруч...
Два окремі несхожі світи...
Її хатка маленька- ліворуч
Осередок добра й теплоти...

Кольорові фарбовані стіни,
З черепиці рожевої дах...
Мов зійшла з чарівної картини
У яскравих весняних тонах!

В ній жила вже не юна дивачка...
Вічно всміхнена, добра до всіх....
Разом з птахами рання співачка...
Вибігала щодня на поріг...

Мов дитина, маленька раділа
Сходу сонця...Віталась із ним
І, закутавшись в ковдру сиділа...
Не спішила вертатись у дім...

Її роки на осінь хилили
Та жила у хатинці одна...
Очі світлі любов'ю горіли...
Хоч ковтнула від долі сповна,

Але Богу подяку складала
І раділа з буденних чудес...
Кожен ранок незмінно стрічала
Ясне сонце, мов диво з небес...

Він дивився з сусіднього дому
Крізь роками не мите вікно...
Грізним поглядом сірим від втоми...
Не всміхався вже надто давно...

З дратуванням у серці незмінним
Наглядав, як дивачка в дворі
Кожен ранок, немовби дитина,
Щиро тішилась сонцем вгорі...

Посилала до неба вітання...
Він сміявся над нею в думках...
У незмінному завжди мовчанні
І невизнаним сумом в очах...

У житті пережив забагато,
Стільки темряви й зла зустрічав...
Дивувався: "Як може співати
Про любов до життя..." І чекав,

Що вже скоро зіткнеться зі світом,
Окуляри рожеві в ту мить
Врешті зніме і в скельцях розбитих
Всі диватства свої залишить...

Часто згадував власне безглуздя,
Коли дивним ще був, як вона...
Свої мрії про діток, подружжя...
Коли вмів ще любити сповна...

Та любов та лишилася тліти,
Не знайшовши віддачі у тій,
Яку прагнув всім серцем любити...
Він змінився...Будиночок свій

Ясно синій, мов небо високе,
В сірий колір всю ніч фарбував...
Біль образи незримо глибокий,
Мов цеглини, в той дім карбував...

І сховався, як равлик, у ньому,
Обернувшись на камінь в ту мить...
Він дивився на неї крізь втому:
"Як так можна без розуму жить?

Скільки років їй? Певно, не мало...
А, здається, дитина немов...
Він вдавав, що не чув, як співала
Про весну, про добро, та любов...

Взагалі з того часу, як хатка
По сусідству яскрава зросла,
Дратувала його від початку
Надто світла та "схожа" була...

А вона...Надокучлива вічно
З ним віталась... Він завжди мовчав...
Це мовчання було уже звичним,
Тільки погляд ворожий кидав...

Він боявся ...Невже розмовляти?
Ні...той страх не такий, не такий...
Він страшився когось підпускати...
Там у серці- хлопчина малий...

Бурмотів він на неї щоранку
Та незмінно із сонцем вставав...
Крізь немиту роками фіранку
Він дивився...Чому І не знав...

Так, напевно, і далі б велося,
Та одного весняного дня
З пирогом на сіренькім порозі
Мов незвідки, з'явилась вона

Він злякався, мов юний хлопчина...
Але двері, чомусь, прочинив...
-Сподіваюсь, вагома причина?!
-Не спитав, а скоріш прошипів...

-Ой, пробачте, якщо я збудила...
Просто бачила вас у вікні...
Я дізналась...Зробити хотіла
Вам дарунок... Пробачте мені...

З днем народження! Я вам бажаю...
Він розлючено крикнув: "Не слід!
Не святкую- диватцтва не маю!"
А у серці той спогадів гніт...

-Не такий я, щоб сонце вітати...
Я нормальний! Вам ясно? Тому
Повертайтесь додому співати!
Тільки ось невідомо кому!

Ви, мов дійсно маленька дитина...
Може, годі вже дурощів з вас?
Може, в тому насправді й причина,
Що давно дорослішати час!?

-Він замовк, але пізно вже... Очі
Її світлі, мов згасли, умить...
-Я не те щось сказав, просто хочу...
-Він помітив, як сильно болить...

-Певно дійсно ви праві у чомусь...
Мої роки для співів пройшли...
Згаслий погляд до болю знайомий
Надто схожі насправді були...

Він мовчав і не знав, що казати
Вона сумно всміхнулась й пішла,
А наступного ранку вітатись
Вже не вийшла до сонця ...З вікна

Виглядав її марно, а в серце,
Уже звикле до щирих пісень,
Мов насипав хтось щедро так перцем
І темнішим здавався вже день...

Геть безглузда в душі пролунала
Дивна думка:" Це, певно, тому,
Що сьогодні вона не вітала
Більше сонця..." І стало йому

Якось тужно... Згадав її очі...
В неї вийшло вогонь зберегти,
Ну а він, свій згубивши охоче,
У промінні її теплоти

Замість того, щоб в серці радіти,
Що хоч хтось на цій темній землі
Ще уміє так щиро, мов діти,
Посміхатись до сонця вгорі,

Він згасив її погляд дитячий...
Раптом вибіг з будинку умить....
Він нізащо собі не пробачить,
Якщо зараз вже звично змовчить...

Підійшов до дверей, зупинився...
Серце билось об груди, мов птах...
Щось змінилось...Можливо, втомився
Від життя в сіро-чорних тонах?...

У ту мить осягнув, що тягнулось
серце слухать щоранку пісні...
Щось незриме теплом доторкнулось
До тих ран, що від крил на спині...

Не волів він цього визнавати,
Але глибоко в серці хотів,
Прокидатись й так само чекати
Разом з нею на зміну світил...

Він постукав утретє та марно...
Розвернувся в бажанні піти...
Стало холодно, зимно та хмарно,
Хоч від спеки й поснули коти

Біля дому під сонцем гарячим...
А думки, немов леза ножів...
"Так і знав, що вона не пробачить...
Ну і дурень, чого ж я хотів?!"

Але раптом спинився, почувши
Її голос, на диво близький...
І про гордість уперше забувши,
Прислухався, мов хлопчик малий...

Зрозумів- за будинком лунає!
Зазирнув і всміхнувся умить...
-Вона знову, як завжди, вітає...
Він не зміг її світла згасить!

Не втримався і мовив:" Вітаю!"
Враз мурахи пішли по спині...
-Я ще досі вам чимсь заважаю?
-Запитала

-Та що ви! ,Я, ні...
-Пробубнів в хвилюванні, додавши:
"Вас образить тоді не хотів..."
І спіткнувся та, мало не впавши,

Мов юнак той, увесь зчервонів...
Вона брови насупила хмуро...
Він завмер, мов та сіра стіна...
Тільки думка:" Дурний!"- промайнула...

Але раптом всміхнулась вона...
-Не хвилюйтесь, я все розумію...
Більш не стану зрання набридать...
Та по другому жить не волію!

Я щаслива і буду співать!
І вітатиму сонце і небо!
Може, дивна й безглузда для вас...
Та мені ваша думка не треба!

Надто стрімко проходить наш час...
І невже буде краще сховатись
Від життя?..І, упавши з небес,
Більш ніколи з землі не піднятись?

Не приймати від Бога чудес?...
Ви, як хочете, можете жити...
Я хотіла донести до вас,
Що не пізно ніколи змінити...

Ну а ви...Він здригнувся ураз,
Але швидко узяв себе в руки!
Більше часу не можна втрачать...
І промовив, закашлявшись глухо:

"Можна дещо у вас попрохать?"
Запитання його не чекала,
Здивувалась... Він мовив в ту мить:
"В мене чаю удома немало,

А немає із ким його пить...
Якщо раптом у вас залишився
Мій пиріг, то, можливо...". Вона
Розсміялась... Він надто стомився...

Він людина! Не з цегли стіна...
Разом з нею із себе сміявся...
А був певен, що більше не міг...
То виходить, що він помилявся?

Як приємно відчути цей сміх...
Сміх крізь сльози... Дивачка? Можливо...
Поряд з нею- щасливий дивак...
Всі ми маємо право на диво!

Все у наших насправді руках!
Їх будинки поруч стояли,
Надто близько- впритул...Кольори
Непомітно для всіх об'єднали

Їх в один... Тільки сонце згори
Загадково всміхалося зрання,
Коли їх зустрічало разом...
Вже не юне- дитяче кохання...
Усесильна могутня любов!

Поділіться з друзями:

Додати коментар