Я йшла і усміхалася до себе,
І люди озирались мені вслід...
Я поглядом горнулася до неба
І слухала, як тихо пахне цвіт...

Людські життя,немов дзеркала...
В них відображення людей...
І я не раз це помічала,
Коли дивилась на дітей...

Щастя прийшло до людини,
В серце хотіло ввійти
Та наштовхнулось на стіни...
Їх не змогло обійти...

Бережіть свої зорі, благаю...
Їх так легко насправді згасити...
Та чи знову вогнем запалає?
Мертва зірка не може світити...

На очах бриніли сльози срібно сиві,
А у серці тої сварки післясмак....
Не під силу так ужалити кропиві,
Як словам...І тій образі у серцях...
Героям також часом треба
Залишить подвиги свої...
Спуститись втомлено із неба
І скласти крила на землі...
Яка ціна душі людської?
І чим змогла я заслужить
Це диво, Господи, з Тобою
В своїй молитві говорить...
Колись у дитинстві далекім і босім
Почула бабусині дивні слова...
Тоді незбагненні та в пам'яті досі
Їх суть загадкова лишалась жива...
Він міг годинами дивитись у вікно
На поспішаючих незмінно перехожих...
З гіркою думкою змирився вже давно...
Усе, що звично їм, зробити він не зможе...
А я закохана в життя!
І розлюбити вже не зможу...
У грудях серденька биття
- Безцінний дар! Дарунок Божий!
Так хочеться часто сховатись від світу,
Який так багато несе темноти...
В далекі краї ,мов та птаха,злетіти,
Торкнувшись крилом до безмеж висоти..
Ти можеш казати, що люди жорстокі...
Не мають любові, не творять добра...
Утратили ціну моралям глибоким...
Що в світі так мало лишилось тепла...
А свічка лишається річчю, не більше...
Холодному воску не сила світить...
Тут мало лиш бути....Потрібно щось інше...
Щоб стати світилом- потрібно горіть!
А час- всього лише пісок,
Який біжить кудись без спину
У нас між пальців...Кожен крок,
Який ми робимо- хвилини...
Не влаштовуйте культу людини,
Не підносьте її до зірок
І не падайте вниз на коліна...
Бо людина-людина - не Бог...
Вони були схожі...обидві любили
Ще змалечку квіти! П'янкий аромат
Медово-солодкий, здавалося,сили
Приносив їм в душі...І квітнучий сад
А насправді найвища могутність людини,
Її сила найбільша- у вмінні приймать
Свою слабкість...І камінь гнітючий провини
Не тримати у серці... Себе пробачать
Як глибоко в серце вкрадається горе
І власне безсилля руйнує з глибин,
Знайди в собі сили піднятися в гори,
Повіривши в диво цілющих вершин!
Якби було нам дано другий шанс,
Ми все б тоді із легкістю змінили...
Розклали зовсім новий вже пасьянс,
На граблі вже б старі не наступили...
В одній компанії настали
Часи нелегкі...Водночас
Усі проекти занепали
І в колективі, ніби згас
Ти знаєш, хай лишиться світ за вікном...
Там може кричати, допоки є сила...
А ми заховаємось вдома разом
І будем, мов квіти, вирощувать крила...
Так часто ми ставимо рамки для Бога...
Прийшовши до Нього, тримаєм в руках
Прописані плани і сильну тривогу...
І тінь недовіри сховавши в серцях,
Якщо весь світ здається сірим,
В глибинах серця не сумуй...
Бери палітру і за діло
-Без страху з вірою малюй!
Ти можеш троянду у скриню сховати,
Закрити у банці під матове скло ..
Вона не спроможна цьому протистати
І тільки покірно похилить чоло...
Ми змалечку живемо так, як треба...
Як прийнято роками у людей...
За віком в нас емоції й потреби,
Думки і навіть вогники очей...
А я люблю простих людей...
Таких, які говорять щиро...
Які сміються до дітей,
Не мріють про розкішну віллу...
Я бачив кохання не раз на екрані...
У шоу та фільмах, в рекламі всього...
Читав у романах сльозливі зізнання...
Та, щиро зізнаюсь, що серця мого
Земля затісна вже для люду...
У світі натовпу й речей
Самотньо серце б'є об груди...
І так бракує нам Людей...
Пустеля безмежна- безкрайні простори
Сухого залитого сонцем піску...
Неначе, безводне, розпечене море...
І він- подорожній...Один на шляху...
Уяви, цього всього могло б і не бути...
Тих, хто поруч: коханих і рідних людей...
Голосів таких звичних ніколи ти міг би не чути...
Нами втраченна цінність у світі порожніх речей ...