Я разом із татусем
Готував сніданок.
Поки зготували все,
Проминув вже й ранок.
Малятко кирпате,
Рожевії щічки,
За сонeчко в хаті -
Нема тепер нічки!
Зловіть сніжинку язиком,
Дозвольте в сніг такий пухнастий,
Із дітьми граючись разом,
Без настанов щасливо впасти!
І знов здригається вона,
Лише почувши стукіт в двері...
Картина болісно страшна...
Вже не повернеться до неї...
Не бійтеся труднощів життя
І не жахайтеся падіння...
Так часто нові відкриття
Від нас приховані надійно
Усі ми сваримось буває
Із найдорожчими з людей...
І в миті гніву забуваєм
Любов, що трепетно з грудей,
Я не прошу коштовні квіти,
Мені байдужий блиск речей....
Лиш захисти мене від вітру
Ласкаво крилами з плечей...
А я все гортаю сторінки життя...
Сьогодні двадцята- повірити важко...
Такі незбагненні в душі відчуття...
Здається, минуле- прочитана казка...
Світ так хотів її змінити,
Здушити рамками життя...
Аби стомилася світити
І не знайшовши укриття,
Ми звикли стежити за тим,
Що одягаємо на тіло...
Щодня наносимо, мов грим
Уже заучено уміло
Вони за столиком сиділи
В кав'ярні затишній зрання
І між собою гомоніли,
В руках тримаючи горня
Якщо ти захочеш почути колись,
Наскільки прекрасна природа навколо,
Далеко край світу, прошу, не женись
У пошуках істин...Спитайся в сліпого!
Він йшов з порожніми руками
До Райських зоряних дверей...
А поряд з різними дарами
Зібралась черга із людей...
Сердечко пальцем на вікні...
Горнятко теплого какао...
І друга ковдра увісні
На ніжки встелена ласкаво,
А щастя насправді у світі немає...
Я знаю, це важко прийняти в душі
І знаю- це спершу тебе налякає...
Погодься, не думав в моєму вірші
Не бійся бути олівцем!
Хоч часом боляче ламатись
Об лист загостреним кінцем
І часом може видаватись,
А квіти в'януть без води...
І це не є для нас секретом...
Тому і ставимо завжди
До вази зірвані букети...
Коли здається, що навколо
Суцільна темрява лишень...
І це не скінчиться ніколи
І починається твій день,
Маленька хатинка на березі озера,
Огорнута крилами вічних дубів...
Де квіти так солодко пахнуть морозивом
І тишу тривожить лиш шепіт вітрів...
Роки біжать, усе минає
І те, що вчора ще було
Для нас життям- в душі лишає
Лиш теплі спогади... Крилом
Є повно трейлерів до фільмів
І безліч відгуків книжок...
Рецензій дійсно професійних
І просто вражених думок...
Я написала так багато
За мною пройдене життя...
Завжди вдавалось передати
Словами серця почуття....
Життя... Яке прекрасне слово!
А скільки сховано у нім...
Солодка тепла колискова
У ріднім затишку яснім...
Я не здатна змінити весь світ,
Ані віршем, ні силою слова...
Припинити насильство і гніт,
Чорно-біле зробить кольоровим...

Яке це диво - мати того,
Хто буде поряд в ті часи,
Коли не хочеться нічого...
Коли не бачиш вже краси,

О скільки коштує життя
Одної грішної людини?...
Незриме серця каяття...
Господь віддав за мене Сина...
"Мамо, мені болить..."- плакав малий хлопчина...
Сльози з очей дитячих - серцю нестерпний біль...
Дмухала ніжно так збите його коліно:
"Тихше, коханий синку, милий, рідненькій мій..."
Я не писатиму про біль
І страх збезсилення у тілі...
Ясним промінчиком надій
Для вас лишатиму я, милі,
Не всі герої носять маски
І розмальовані плащі...
Ми звикли вірити у казку...
З дитячим захватом душі
Яке казкове чисте небо
Так рясно всіяне зірками...
А, може, більшого й не треба...
Так часто просимо із вами
Чи існує кохання на світі
Ні не ті всі фальшиві зізнання
Не зітхання на людях відкритті
А те щире і тепле кохання
Минають дні- зникають люди...
Нестерпно гірко на душі...
Неначе лезом ріже груди...
І теплі спогади усі
"Дідусю...- онучок малий запитав:
Що людям приносить страждання
Найбільше?" Дідусь йому тихо сказав:
"Без сумнівів, любий- кохання...
Їх будинки стояли поруч...
Два окремі несхожі світи...
Її хатка маленька- ліворуч
Осередок добра й теплоти...
Коли вчиться дитятко ходити
На слабеньких ще ніжках своїх,
Йому буде незвично боліти
Від прогулянок перших отих...
Він мовив своїй душі:
"Люблю її понад все в світі!"
Сміялася вона: "Не спіши...
Ви з нею іще зовсім діти"
Я думаю, кохання - це не квіти...
Не місячні прогулянки вночі...
Кохання - це дивитися, як діти
Дрімають в нього тихо на плечі...
Я стояла на порозі під дверима ...
Відчувала,що не гідна увійти...
Весь мій шлях палав вогнем перед очима...
Ледве видно було душу з темноти...
Я бачила - вони ішли за руку...
Закохано-щасливі під дощем...
Чекають, певно, вдома їх онуки,
Малюючи хатинки олівцем...
Так важливо залишатися собою,
Залишатися собою з усіма...
Не ховатися за награною грою,
Намагаючись сподобатись дарма
У нас у кожного свій шлях,
Свій хрест дарований від Бога...
Як часто з заздрістю в очах
Чужу ми просимо дорогу...
Є люди зорі, що сіяють!
Є люди- стомлені дощі...
Є люди сонечка- я знаю!
З промінням лагідним в душі...
Є написати так багато,
Але водночас бракне слів...
Аби всю вдячність передати
І всю ту силу почуттів,
Нам часом хочеться сховатись
Поміж пожовклих сторінок...
Коли не хочеться змагатись
Із вічним вихором думок...
Хтось пише віршами, коли на серці сум,
А хтось, як сталась радісна подія...
Хтось пише віршами від хвилі тяжких дум,
А я пишу тому, що я в це вірю...
Вони усі її любили...
Точніш-казали так усі...
Вона ж у Господа просила
В молитвах трепетних душі,
Вона любила м’ятний чай
І свіже печиво вівсяне...
Її маленький теплий край
Складався з подушок й дивану...
А справжнє щастя не кричить...
Воно не в масках телешоу...
А тихо в серденьку лежить
І лиш здригається раптово
Був звичайнісінький вечір,
Світло в будинку горіло...
Коїлись звичнії речі...
Жінка вечерю варила,
Вона була неправильна людина...
Чомусь, усім всміхалася завжди...
Наївна і відверта, мов дитина...
Ніколи не жахалася біди...