Найсмачніша у світі кутя!

Пізній вечір, лапаті сніжинки,
Ніби хмари, торкались землі...
В центрі площі сіяла ялинка!
Її гріли теплом ліхтарі...

По протоптаній білій стежині
Поверталась додому сім'я...
Мама й тато, а з ними- дитина
- Яснооке русяве хлоп'я...

Поспішали скоріше додому,
Відігрітись родинним теплом!
І в приємній вечірній утомі,
Залишивши мороз за вікном,

Відпочити всі разом від світу
І від гомону жвавого дня...
Щоб набратися сили вершити
Нові подвиги, вставши зрання...

Вже домівка виднілась за рогом,
Але раптом сповільнили крок...
У снігу на узбіччі дороги,
Де ялинки стояли в рядок,

На засніженій лаві сиділа
Непомітно старенька з візком...
А на ньому, від снігу вже білий,
Казаночок, немов з молоком...

Придивилися краще- здалося...
То насправді різдвяна кутя!
Вкрило сріблом з роками волосся
Її довге нелегке життя...

І промінчики сонця на шкірі:
На чолі, біля губ, край очей...
Сиві очі- самотні і щирі...
Посміхались теплом до людей!

Біля неї зібралось чимало
Зголоднілих місцевих малят...
Вона щедро кутю насипала,
Розлітався смачний аромат...

А малеча сміялася щиро,
Гріла руки об той казанок...
А у неї, здавалося, крила
За спиною...Мов фея з казок...

Як прикуті дивились на неї,
Зачаровані блиском очей...
На узбіччі замерзлім алеї
Годувала кутею дітей...

Раптом погляд вловила цікавий,
Обернулась одразу до них
І сказала ледь чутно ласкаво:
"В мене вдосталь куті для усіх!"

Зашарілись одразу обоє,
А маленьке русяве хлопя
Їх за руку умить за собою
Потягнуло...Солодка кутя...

Неймовірна- така, як у мами...
У дитинстві...Забутий вже смак...
Так стояли утрьох з тарілками,
Танув цукор та сніг на губах...

А доївши те диво, спитали:
"Чом у вечір різдвяний одна?"
Непомітно сльозинка упала,
Пригадала у серці вона,

Як дзвонила весь ранок до сина
Готувала з любов'ю й теплом...
Сподівалась збереться родина
На святвечір за спільним столом...

Котрий рік вже хатина пустує?
Марно плаче і просить дарма....
Болем холод у серці лютує,
Але тут ні до чого зима...

Тільки скаже два слова буває,
Рідний голос гудок обірве....
"Мамо часу для тебе не маю!"
-Зачіпає ножем за живе...

Все життя віддала задля сина,
Працювала щодень без кінця...
Постирала в молитвах коліна,
Все просила за сина Творця!

Скільки болю в житті пережито,
Скільки сліз та безсонних ночей...
Все на світі готова стерпіти
Задля щастя рідненьких очей...

Він поїхав до міста звершити
Свої плани великі в буття!
Не вдалося сльозами спинити...
"В мене нове вже, мамо, життя!

Не для мене убога хатина,
Заржавілий старий казанок...
В мене статна вродлива дружина
І відкритий вже шлях до зірок!"

Спорожніла хатина самотня
І душа спорожніла з тих пір...
Цілий ранок дзвонила сьогодні,
Але він телефон відключив...

А вона не втрачала надії,
Готувала на кухні зрання,
А у серці обпечпні мрії,
Немов спрагле в пустелі зерня...

Співчутливо дивились сусіди,
А вона лиш казала крізь біль:
"Він приїде, я знаю, приїде...
Мій синочок, ріднесенькій мій..."

А у сина вже інші турботи...
Він осліп від розваг та грошей...
Ресторани, престижна робота...
І те серце, що рвалось з грудей

Материнське забув...А у неї
Вогник віри в душі догора....
Взяла кашу й пішла на алею,
Як не син, то нехай дітвора

Та й поїсть ту вечерю різдвяну,
Що варила з любов'ю вона...
Телефон із погаслим екраном,
Мов холодна з бетону стіна,

Поміж нею та сином віднині...
Задля кого уранці вставать?
Як це важко одній в самотині
Без любові свій вік доживать...

Хоч не звикла жалітись на долю
Та не втримала сльози з очей...
Своє серце, наповнене болем,
Перший раз простягла до людей...

Мерзли руки тарілки тримати
І хололи від суму серця...
Він з притулку...Покинула мати,
Коли був ще маленьким дитям...

Все дитинство чекав- повернеться!
Так і виріс один на землі...
А любов нерозтрачена б'ється,
Тої каш,і яка в казані,

Він не знав, як не бачив і ласки
І цілунків в чоло перед сном
І на вечір у темряві казки
І родини за спільним столом...

А у неї (дружини)- рідненька
Відлетіла до Бога торік...
А у грудях проліг на серденько
Крижаний та нетанучий сніг...

Пригадала матусину ласку
Й безкінечні щоденні дзвінки:
-Приїжджайте до мене, будь ласка!
-Мамо люба, та ми б залюбки,

Але часу рідненька немає...
А тепер уже рік, як нема
Більше мами, а в серці палає
Біль провини і вічна зима...

Так обоє самотні й лишились
І вона за живого дитя
У порожній хатині молилась...
І згасало у грудях життя...

Так дивились вони на стареньку,
Поки спогад в душі ожива...
Раптом голос почули в серденьку,
Мов від Бога у душу слова:

"Хай не рідна по крові вам мати,
Ви не діти для неї- нехай...
Та під силу життя врятувати!
Повернути погаслим очам

Хоч краплинку тепла та любові ..."
Він промовив найперший:"Ходім!
В нас чекає вже стіл наготові
Лиш кутею й не пахне на нім..."

"Я не встигла її зготувати...
Чи не зможете нас пригостить?
Так не може одній святкувати..."
-В неї голос дзвіночком тремтить...

А хлопчина малий аж засяяв:
"В нас до свята вже вдосталь всього!
А бабусі з кутею немає...
Покажу вам ведмедя свого!

І машинки, і книжки, й кімнату!"
"Тихше-тихше, синочку, чекай"
Ви розділете з нами це свято?"
-Запитала схвильована вкрай...

А бабуся мовчала, лиш сльози
Говорили за неї...Разом,
Геть забувши про холод й морози,
Обігріті сердечним теплом

Говорили до самого рання!
Незнайомі і рідні в серцях...
Через роки німого чекання
Знову вогник засяяв в очах!

В казаночку старому стояла
Найсмачніша у світі кутя!
Сніг розтанув- в душі розквітало
Зовсім нове весняне життя...
Розкажіть, які враження у дитини про цей віршик, чи сподобався він?
Додайте в коментарях чи бажаєте ще віршиків у такому жанрі?

Поділіться з друзями:

Додати коментар