Я вірю, ти бачиш мій шлях!

Пухнасті рожеві хмарнини
Дрімали під сонцем ясним...
Упали на грунт насінини...
Отримали затишний дім!

В живильній, м'якій та вологій
Земельці, зігрітій теплом
Зростати отримали змогу!
Тягнутись до неба чолом

В безпеці, у затишку, легко,
Без зайвих від себе старань!
Але не усі...Недалеко

Від вітру стрімких коливань
Одна з них упала на груду
Сухого твердого піску
(Край саду насипали люди)

Дорогу до болю важку
Їй треба було проробити,
Щоб врешті дістатись землі...
Холодний безжалісний вітер
Здував усе далі її...

Від спраги з'являлось безсилля,
Страшні передсмертні думки...
Навколо- лиш тільки бадилля...
Підтримки нема- навпаки:

Насіння у грунті м'якому
Кричало до неї весь час:
"Не треба ти, видно, нікому
І доля важкіша ніж в нас,

Бо Бог тебе зовсім не чує!
Про тебе, напевно, забув,
Або Його геть не існує!
Якщо це не так, то почув

Давно б уже всі твої сльози,
Моління постійні твої...
Єдина ти віриш у Божу
Любов і одна без землі...

Ще змалку у вірі постійна
І стільки зазнала страждань!
А ми...Так прекрасно й спокійно
Без віри, без жодних старань

Зростаєм під теплим промінням!
І де він твій люблячий Бог?"
Не слухала...З вірним терпінням
Долаючи кожен свій крок,

Молилась у серці до Бога:
"Я вірю, ти бачиш мій шлях!
Безсила здолати дорогу...
У серці образа і страх...

Та вірю, мій Господи, щиро,
Що знаєш межу моїх сил!
Без тебе я, Боже, безсила...
Мене ти колись сотворив

Для чогось, мій Боже, я знаю!
Я буду долати цей шлях!
На тебе свій страх покладаю!
І прошу, неси на руках...'"

Так палко молилась і вперто
Долала каміння крізь біль!
Кричали:" Приречена вмерти!!!"
І вітер страшний буревій

Все надився збити зі шляху...
Безсила боролася з ним...
Співали птахи:"Бідолаха,
Вмираєш із Богом своїм..."

Не слухала, далі рушала...
І раптом відчула- летить!
Каміння скінчилось! Упала
На землю вологу і вмить,

Занурившись глибше, відчула
У тілі всесильну могуть!
Тим шляхом тернистим здобула
Незвідану силу...Той путь

Зробив її тільце сильнішим!
До чистого неба увись
Тягнулася інших скоріше,
Всіх тих, хто кричали колись...

І ось розпустили вже квіти
Пелюстки тоненькі свої
Та раптом розлючений вітер
Прийшов на квітучі краї!

Могутнім страшним ураганом
Над полем умить пролетів
І силу свою несказанну
На квіти тендітні пролив...

Не звиклі до захисту квіти
Тоненькі, безсиллі, слабі
Здалися від подиху вітру
Без жодної спроби в собі

Знайти ту рятуючу віру,
Той вогник надії в душі
Були неготові, безссилі...
І впали без винятку всі...

Усі- крім одної...Здолавши
До того тернисті шляхи
І в тілі сильнішою ставши,
Вона не здалась- навпаки!

Уже загартована Богом,
Отримала силу встоять!
У вірі без, страху тривоги
Всім спробам її надламать

Вона протистала...Безсилий
Той вітер урешті пішов...
А квітка- розправила крила,
Метелик яскравий немов!

І теплу подяку до Бога
Вознесла у ясну блакить!
***
Бог знає ваш біль і тривоги
Безсилля з яким опустить

Так часто вам хочеться крила...
Здається- не чує Творець...
Та вірте- не дасть понад сили
Він ноші для ваших сердець!

Коли вам здається- навколо
Лиш тільки каміння, пісок...
І вигуки:" Чуєш, ніколи
Це все не скінчиться!!! Твій Бог

Давно тебе кинув!" Я прошу,
Не вірте...Продовжуйте шлях!
Нехай загартує ця ноша
Встояти у грізних вітрах!

Він чує, повірте- Він знає!
Ще трошки лишилось... Ідіть!
Попереду щастя чекає!
Ми маєм ще трохи зміцніть...
Розкажіть, які враження у дитини про цей віршик, чи сподобався він?
Додайте в коментарях чи бажаєте ще віршиків у такому жанрі?

Поділіться з друзями:

Тут ще є цікавеньке:

Додати коментар