Посеред зелені рясної
В садку квітучому зросла
Тендітна яблунька... Весною
Завжди найпершою цвіла!
Всіх чарувала ароматом
І білим сяйвом пелюсток...
Її щоденно поливати
Приходив зранку у садок
Завжди усміхнений і щирий
Її господар- садівник,
Якого трепетно любила...
Він був великий трудівник!
З теплом, турботою, в любові
Її із зернятка зростив...
У завжди лагідному слові
До неї ніжно говорив...
Вона тягнулася до нього
Тоненьким гіллячком своїм...
Цвітінням квіту мовчазного
Віталась радісно із ним!
А вечорами прилітали
До неї бджоли і птахи...
Вона з теплом розповідала
Завжди їм щиро залюбки
Про те, як любить і шанує
Свого господаря вона!
І скільки радості дарує
Його турбота осяйна!
"Вважаю щастям- дарувати
Йому плоди свого гілля!
Для нього цвітом зацвітати
-Безцінний дар! Щаслива я,
Що маю того, хто так любить
Мене із трепетним теплом..."
"Твоя любов тебе ще згубить!"
Казали бджоли, а разом
Із ними заздрісно і птахи..
"Ти- просто дерево! А він...
Наївна зовсім бідолаха!
Любить тебе нема причин
У нього зовсім, крім бажання
Зібрати осінню врожай!
Сказати можем без вагання
-Тебе візьми він і зрубай,
Якби плодів ти не давала!
Це не любов- далеко ні..."
Вона ж не вірила, казала:
"Дає тепло своє мені
Тому, що я- його творіння!
Мене він виростив з зерня...
До самих кінчиків коріння
Його люблю безмежно я!"
Ось так ростала у щирій вірі,
Минали роки і настав
Той час, що стала вже не в силі
Плоди приносити... Чекав
Її господар цвіт весняний
Та всохлим гіллям не могла
Його зростити... Несказанно
Від того мучилась... Була
Уже похилена від втоми
Та сили жити новим днем
Вона знаходила у ньому!
Довіра в серденьку вогнем
Її незримо зігрівала...
Приходив зрання садівник,
Його з надією чекала!
Та якось вранці чоловік
Прийшов не сам.. Страшну сокиру
Тримав в турботливих руках...
У серці глибоко довіру
Нещадно нищив тихий страх...
Та ще і бджоли із птахи
Кричали з неба без кінця:
"А ми ж казали, що з роками
Мине й любов твого творця!"
Боролась в серці з хвилюванням,
Стояла мужньо, попри страх!
"Я довіряю!"- без вагання
Казала з твердістю в думках...
"Він знає краще, що робити
За весь той час, що я жила,
Не дав і привід допустити,
Що він не любить...І була
Завжди упевнена...І нині,
Якщо накаже - прихилюсь...
Бо краще батьку, не дитині
Відомо те , що має буть..."
і прихилила у покорі
Своє утомленне гілля...
Здригнулась гірко так від болю...
"Він знає краще- вірю я!"
-Ось так заплакала словами
Любові щирої з душі...
Трава укрилася гілками,
Лишився стовбур...Тут усі
Птахи і бджоли закричали
Над нею голосно разом:
"А ми ж казали, ми казали!
У цьому вся його любов...
В сокирі гострій! Зовсім скоро
Уже настане твій кінець!"
В його очах знайшла опору!
"Він знає краще, мій Творець..."
В сльозах притихла, вже готова
Від болю впасти та життя
Так несподівано раптово
З новою силою биття
Слабкого серця запалало!
Відчула з болем на рубцях
Живлющий сік... Вона чекала
Своєї смерті та в гілках
Її опалих залишилась
Уся утома від років...
Бруньками рани її вкрились,
Під погляд з подивом птахів...
Вона відчула- оживати
Розпочала з приливом сил!
А поряд він-дбайливий тато
Із нею ніжно говорив...
І чисту воду під коріння
Її з любовю підливав...
Вона не знала про спасіння
Та він давно усе це знав!
З батьківським болем відпочатку,
Ії рубаючі гілки...
Він знав, що будуть проростати
Із ран здорові вже бруньки!
Бо він зростив її з зернини
І з тої миті возлюбив!
Як справжній батько для дитини
Лише найкращого хотів!
Посеред зелені зростала
В садочку яблунька...Немов,
Цілющі ліки оживляла
Її невидима любов!
***
Коли гудуть над нами бджоли,
Кричать із заздістю птахи,
Палають рани наші болем,
А в серці болісні думки:
"За що? Чому ? Невже не любить?
Невже не бачить весь мій біль?"
Коли печуть нестерпно зруби,
Прошу, мій друже- просто вір!
Ще зовсім трохи і відчуєш
Цілющий сік в нових гілках!
Сердечну спрагу ним вгамуєш...
Не бійся леза у руках...
Його сокира- наші крила!
Де іншим бачиться кінець,
Там зацвіта цілюща віра
І там врятує нас Творець!