Раз я взувся в чобітки, 
Одягнувся в кожушинку, 
Сам запрігся в саночки 
І поїхав по ялинку. 

Ледве я зрубати встиг, 
Ледве став ялинку брати, 
А на мене зайчик — плиг! 
Став ялинку віднімати. 

Я —сюди, а він — туди... 
«Не віддам, — кричить, — нізащо! 
Ти ялинку посади, 
А тоді рубай, ледащо! 

Не пущу, і не проси! 
І цяцьками можно гратись: 
Порубаєте ліси — 
Ніде буде і сховатись. 

А у лісі срізь вовки, 
І ведміді, і лисиці, 
І ворони, і граки, 
І розбійниці-синиці». 

Страшно стало... «Ой, пусти! 
Не держи мене за поли! 
Бідний зайчику, прости, — 
Я не буду більш ніколи!» 

Низько, низько я зігнувсь, 
І ще нижче скинув шапку... 
Зайчик весело всміхнувсь 
І подав сіреньку лапку. 

Розкажіть, які враження у дитини про цей віршик, чи сподобався він?
Додайте в коментарях чи бажаєте ще віршиків у такому жанрі?

Нові вірші на сайті