Він мовив своїй душі:
"Люблю її понад все в світі!"
Сміялася вона: "Не спіши...
Ви з нею іще зовсім діти"
Ось підлітком ставши, кричав
Іще голосніше,що любить
З уроками допомагав
Ніколи не був з нею грубим
У запалі душу питав:
"Ти віриш тепер,що кохаю?
За неї життя я віддам..
Душа лиш зітхнула:" Не знаю..."
Минули роки, він юнак
Дівчата в усю заглядають
Та він не згубив у роках
Кохання, що в серці палає
Водив він її у кіно
Букети, цукерки, зітхання
Був певен в коханні давно
Душі знов відкрив це зізнання
"Чи бачиш любов ти мою?
Серйозні я наміри маю
Чи віриш тепер, що люблю?
Душа лиш зітхнула: "Не знаю..."
Вже юна минула пора
Подружжям вони уже стали
З-за паспортного стола
Завітні два "Так" пролунали
Ми разом, душа, назавжди
Ти чуєш? Тебе запевняю
Скажи, тепер віриш мені?
Душа відказала: "Не знаю..."
А далі сімейне життя
Вагітність, робота, рутина
Лиш "Ми" більше жодного "Я"
Хвороби, сварки і провини
Вона, народивши дітей
Утратила вогник в очах
Вже мамою зветься тепер
Весь день із дітьми на ногах
Під вечір утома й сварки
Що помічі мало від нього
І крики малечі дзвінкі
Довести могли б і глухого
Він часу вже більше не мав
Кричати душі про кохання
Він більше її не питав
Не чув її тихі зітхання
Та раптом душа запитала
Коли вже устиг і забути:
"Я довго нагоди чекала
Щоб правду від тебе почути...
Чи любиш ти зараз скажи?"
Він зразу казати не став
Згадав нещодавні сварки
Як довго образу тримав...
Згадав її стомлені очі
Й посунуті, згорблені плечі
Й безсонні над дітками ночі
Й зім'яті, забруднені речі
Душа аж здригнулася від тиші:
"Ти любиш дружину свою?"
Боялась почути найгірше
Та раптом почула:" Люблю!'
Геть тихо воно прозвучало.
Та стільки в Нім сили й надії...
"Ти знаєш, це те, що чекала..
Нарешті тепер я в це вірю.."
