Від'їхав поїзд від перона
Під сяйвом сонячних хмарин...
У глибині його вагона
Зустрілись двоє... З них один,
Одразу видно, зовсім кволий,
Кульгавий, літній чоловік...
В очах утомлених вже болем
Ясний вогонь горів...І вік
Його, здавалось, руйнувався
Від того сяяня тепла...
Він так щасливо усміхався...
Його одежа вже була
Уся залатана і видно
З його валізки для речей,
Що жив він навіть дуже бідно
Та глибина його очей,
Таких щасливих, дарувала
Предивне в серці відчуття...
В старому погляді палало
Нестримне радісне життя!
А другий- статний і багатий,
У молодих іще літах,
Костюм ошатний одягати
Щоденно звик уже, однак,
Хоч мав, здавалось, все, що треба
І навіть більше для життя
Свого щасливого та треба
Зізнатись- дивне відчуття
Складалось, дивлячись на нього...
На схили згорблених плечей...
Байдужість погляду сумного
І сірість втомлених очей...
Вони зустрілись випадково,
Обставин дивний склався збіг...
Багатий, статний і здоровий
І кволий літній чоловік...
І, мабуть, так б і розійшлися ...
Дорога близилась кінця....
Та потяг взяв і зупинився
По волі Господа Творця...
І поки лагодили швидко
Несправність в поїзді майстри,
Розговорилася... Відкрито
Спитав багатий:" Дійсно ви
Такий щасливий, як здається?
Я вам зізнаюся- раніш
Мені на пам'ять не прийдеться,
Щоб бачив посмішку ясніш..."
"Ти дійсно правий, любий друже,
Тобі ні краплі не здалось!
Щасливий я, щасливий дуже!
Тебе дивує це чогось?"
"Зізнаюсь чесно, що дивує...
Ви за образу не прийміть,
Але невже вас не турбує...
Точніш хіба вам не болить...
Кульгавість ваша і хвороби,
Дивлюся зовсім ви блідий...
І одяг- зношена вже роба...
Тягар вам видно не легкий
На долю випав... Небагато,
Здається, маєте грошей...
А так всміхаєтесь, мов свято
Якесь ви маєте...З очей
Дитяча радість аж іскриться,
А я- багатий чоловік!
Судилось вдало одружиться
І маю бізнес вже не рік
Доволі вдалий і машину
Вдалося другу вже купить,
Об'їздив дальнії країни...
Але щось глибоко щемить
І не дає щасливо жити...
Мов прірва в серця глибині...
І хочу душу вам відкрити,
Немає радості мені..."
А другий сумно посміхнувся:
"Мені відома прірва ця....
Із неї тільки повернувся...
На жаль, на схилі вже життя...
Раніше також був нещасним...
На хворі ноги нарікав,
На те, що все було невчасним....
На те, що мав й чого не мав...
Повір, завжди знайдеться людям
Причина плакати за щось...
Хоч навіть все, здавалось, буде...
Та невдоволені чогось
Вони хотітимуть в ті миті
Чогось вже більшого...І я
Ось так хотів...Були закриті
У мене очі ...Вся сім'я
Мені підтримку дарувала
Та я не бачив те тепло...
В мені все болем нарікало...
І, може, й нині так б було,
Але Господь мені спасіння
В єдиний день подарував,
Пославши зустріч і прозріння ,
Яке в душі закарбував!
Її зустрів я біля дому...
Вона всміхалась Небесам!
Здригались ручки від судоми...
Якщо судити по очам,
То міг б сказати без вагання,
Що геть дорослою була ...
Відчув я дивне хвилювання
І, втерши піт з свого чола,
Я підійшов тоді до неї...
Вона сиділа у візку
Поблиз широкої алеї,
Під тінню липи, в холодку...
І посміхалася так щиро
З щасливим блискотом очей,
Немов на спині мала крила...
Забилось серце із грудей...
Я привітався, запитавши,
Чому одна вона сидить...
Вона всміхнулась відказавши,
Що мама прийде вже за мить,
Вона пішла до магазину
Її лишила зачекать...
І я не знаю ту причину,
Але хотілось так стоять
Побіля неї...Розмовляти
Під тепле сяяння очей...
Вона спішила щебетати!
Бажання звичне для дітей...
Я бачив, як не вистачає
Їй звичайнісіньких розмов...
Скоріше всього, що немає
У неї друзів та любов
До всього світу відчувалась
З її малесеньких грудей...
І щасливішою здавалась
Ніж тисячі таких людей,
Які все мають: і здоров'я,
І здатність бігати й ходить...
Зігрітий теплою любов'ю,
Я став із нею говорить...
І я не втримався спитати,
Чому всміхається весь час...
Можливо, в неї дійсно свято...
Вона сказала:"Я від вас
Дивуюсь...Складно зрозуміти,
Як ви питаєте таке ..
Усе ж так ясно! -Можу жити!
Життя прекрасне і п'янке!
Невже доцільне це питання,
Коли ви бачите самі
Красу вечірнього смеркання
І перші зірочки в пітьмі?
Я можу дихати, вдихати
Медово-ніжні запашні
Весняні квітів аромати!
Невже причини є мені,
Аби чомусь сумною бути?
А ви- багатші, аніж я!
Дано вам землю цю відчути!
На жаль, колясочка моя
Мені можливості не дала
Ногами землю відчувать...
Та скільки раз я уявляла,
Як це приємно походжать
По теплим травам серед поля,
Носити з гордістю взуття..."
Казала зовсім не з докором....
Велику вдячність за життя
Я убачав в її розмові!
"Проте, я швидша за усіх!
-Вона всміхнулася: чудові
Мої колеса!" Щирий сміх
Її лунав в самих глибинах
Моєї грішної душі...
І я відчув страшну провину
За нарікання ті усі...
Вона казала далі й далі...
Про те, як любить виноград,
Про операції удалі
І про вишневий літній сад...
Про велич неба незбагненну,
Про смак солодких пирогів...
І ще з десяток тих щоденних
Великих див...А я радів...
І я сміявся, мов дитина...
Лилися сльози із очей!
В мені велика сталась зміна!
"Я найщасливіший з людей!"
-Тоді збагнув... Згадав родину
І їхні теплі почуття....
І ще незліченні причини
Для неймовірного життя!
Маленьких діток і сніданки,
Які приносили мені
Із щирим трепетом щоранку...
І ніжні квіти на вікні!
І не крізь призму я поглянув
Усіх речей, яких не мав...
Збагнув уперше те, що дано...
Чого я так не цінував...
І я ще довго разом з нею
Перераховував все те ,
Чим я багатий...На алею
Спускалось сонце золоте...
А потім ненька повернулась
Її усміхнена до нас...
В житті усе перевернулось...
Залежить все лише від нас!"
***
Від'їхав поїзд від перона
Під сяйвом сонячних хмарин....
У глибині його вагона
Сиділи двоє... З них один
Щасливий серцем, ну а другий
-Увесь заплаканий, в сльозах...
Та не від горя, зовсім друге....
Горіли радощі в очах...
