Вірші про сім’ю для дітей

Наша бабця господиня,
Каже ще дідусь- ґаздиня,
Нам готує різні страви,
Випікає й куховарить.

В гості як прийду до неї,
То смаколики там все є,
Нам, онукам, таке щастя,
Що ґаздиня бабця наша.

Пампушки, салат, млинці,
Кисіль, борщик, голубці,...

Дуже творча я дитина-
Музику люблю й пісні.
Барабан на іменини
Вчора принесли мені!

Мій дідусь так постарався,
Каже:" Внученьку, тримай!
Ритму в музиці навчайся,
Барабань і вигравай!"

Подивилась мама скоса,
Татко скромно промовчав...
А

Під сонечком грілися вишні,
Дрімало ранкове село...
Та раптом автівка розкішна
(Тут вперше подібне було)

Спинилась- заглохла, напевно,
Сполохавши сонних пташок...
Водій намагався даремно
Поїхати знову... Зв'язок

Не міг віднайти в телефоні......

Плаче Настя, плаче мила-
Бабця їй не догодила.
Зі самісінького ранку
Має Настя забаганку:

"Плакати не перестану,
Кашку не люблю вівсяну!
Хочу чаю не з малинки,
А з чорниці, чи ожинки!

Хочу яблучко, не грушку,
Хочу з маком ще пампушку!"
І

Перші кроки назустріч морю...
По вогкому піску, попри страх...
Черепашки невміло, юрбою
Поспішали прокласти свій шлях...

А позаду- домівка тепленька...
Така затишна їм скорлупа...
Вони зовсім слабкі ще,маленькі...
Неймовірно складна ця тропа...

А за

Він завжди хотів бути кращим
І всього в житті досягти!
Відмінно навчався у класі,
Натхненно ішов до мети...

Рівнявся ще змалку на тата,
Той успіх власноруч створив!
І чесне ім'я адвоката
Здобуте у праці носив...

Він завжди на батька рівнявся
І

Наша внучка - трудівниця,
До роботи беручка.
І ніхто тут не хвалиться,
Справді - внучечка така.

Працьовита і слухняна,
Без роботи не сидить.
Посуд вимила старанно,
Все засяяло, блистить.

Вправно квіти поливає
І на грядці огірки.
Каченят ще

На світі білому єдине,
як і дніпрова течія,
домашнє вогнище родинне,
оселя наша і сім'я.

Ми відтоді початки лічим,
як муж з камінням і паліччям
за звіром кидався вдогонь,
а жінка берегла вогонь,

вогонь, що предки розкладали,
здобутий ними від

Які неймовірні бабусині руки,
Так солодко пахнуть парним молоком...
Як ніжно вони обіймають онуків...
Так щиро завжди зігріють теплом...

Бабусині руки всі зморшками вкриті,
То час залишив на них власне тавро...
Вони найрідніші у цілому світі,
Хай скільки б

Вони над ліжечком стояли....
Онучка спала мирним сном....
У сивім серці оживали
Минулі спогади теплом...

Та мить, як вперше перетнулись
Самотні долі- їх світи...
Немов ті птахи, стрепетнулись
Їх дві душі від теплоти...

Вона ще досі пам'ятала...

Запросила на обід
Бабця нас в неділю.
І додав у трубку дід:
Щоб прибули всі ви!

Всі, то всі - питань нема,
Почали збиратись -
Тато, мама, я й сестра
І маленький братик!

Ще з собою ми взяли
Котика Маркіза.
І ретривер з нами є,
Наша

"Ой, дива у нас від ранку!"
- каже бабця дідусю -
"Хтось в коморі з'їв сметанку,
Півмакітри, майже всю.

Ваза кинулась додолу
І розбилася ущент,
Відчинив хтось знов стодолу,
Мабуть - вітер із дощем.

Квіти зламані на клумбі,
Хто таке вчинити б

Як весняне сонечко, усміхалась донечка.
В оченятах сяяли щастя промінці.
Тішилася донечка, що її долонечка,
крихітна долонечка, в татовій руці.

Щебетала донечка, про жучка та сонечко.
З татком не боялася навіть павука.
Бо у світі цілому малюку несмілому
так

Я - дідусеве сонечко,
Бабусина - зоря,
Батькам - найкраща донечка,
А родичам - маля.

Мене, маленьку дівчинку,
Навчаючи добру,
Леліють, наче квіточку,
В родинному саду.

З теплом, любов'ю, ласкою
І ніжністю, щодня,
Веде дитинством-казкою...

Він був суворим й мовчазним
І пригадати я не зможу,
Чи він колись мене хвалив...
І я до нього був ворожим...
Коли на літо приїджав
до них з бабусею додому,
Мене він рідко обіймав,
Лиш поучати міг усьому...

І завжди все перевіряв,
Мов наглядач

За які заслуги, я не знаю,
Бог мені в житті тебе послав...
Мовби янголятко те із Раю,
Він тебе, рідненька, дарував...

Ти для мене ,доню, найрідніша...
Як лише прийшла ти у цей світ,
Стало на душі моїй тепліше,
В серці забуяв весняний цвіт...
Ти для

Нехай літа збігають днями,
Птахами хай летять у вись -
Кохання наше до нестями,
Палке і ніжне, як колись.

Нехай сніжниця білить скроні
І вік нам бороздить чоло,
Твою триматиму долоню,
Не відпущу, щоб не було.

Нехай сміються збоку люди,
У спину

- От я біг на лижнім кросі -
Не віддихаюсь і досі!
Друге місце я зайняв,
І татусь мене обняв...

- Ну, а бігло ж вас багато?
- Бігли вдвох ми: я і тато!

Йшов зі школи я додому,
Відчував легеньку втому.
Парком я ішов неквапно
Так цікаво було в парку!

Білочка руда маленька
Плигала собі швиденько.
Працювала жваво мила,
Щось в дупло вона носила.

Дві ворони на травичці
Знов сварилися по звичці....

"Дідусю...- онучок малий запитав:
Що людям приносить страждання
Найбільше?" Дідусь йому тихо сказав:
"Без сумнівів, любий- кохання...

Це те почуття,що мов лезо ножа
Вціляє в самісіньке серце...
Від нього страждає не тіло- душа,
Мов рана посипана

Донечко, з добрим ранком!
Глянь за вікно, маленька.
Котик на нашім ґанку
з чорного став біленький.

Сніг йому в очі диха,
котик кумедно чмиха.
Вуха сховавши в іній,
диба трамвайчик синій.

З неба летять троянди,
щічки дітей квітчають.
Мама

Я мрію сину, щоб ти виріс чоловіком
Веселим, чуйним, людяним, простим.
А мудрість прийде, трохи згодом, з віком,
Не треба рідний, щоб ти був «крутий».

Дай Боже, сину, щоб гордилися тобою,
Щоб вірних друзів мав на все своє життя,
Хай оминає тебе горе із

Зайшов до крамниці хлопчина маленький...
Одягнутий бідно... У змерзлих руках
стискав гаманець, весь у латках, старенький...
Із видом поважним і щастям в очах
Пішов до прилавку і став розглядати

Прикраси блискучі на різні смаки..
Із щирим бажанням найкращу

Проміння, мов рідні долоні,
Весь світ огортали теплом...
Із татом малесенька доня
Гуляли у парку разом...

Над ними клубилися хмари
Так схожі на ніжний зефір...
І вітер, неначе примара,
До квітів казки шепотів...

Навколо буяли рослини...
Їх

Вона сиділа край вікна
В напівпорожній електричці...
Як завжди, втомлено-сумна...
Цей стан давно для неї звичним

Уже зробився... До людей
Була ворожою... Неначе,
У неї билося з грудей,
Не серце людяне й гаряче,

А глиба льоду...У вікно
Усе

Бабуся шила ковдру з лоскутків,
Дбайливо кожен клаптик пришивала...
А потім, накриваючи на стіл,
З хлібини крихти бережно збирала...

І дякувала Богу кожен раз,
Коли сідали разом ми до столу...
Бабуся усміхалася весь час,
Хоча була старенька вже і

Учора в парку з братиком
Збирали ми листочки:
Як зірочки, як бантики,
Хвилясті як струмочки,

Руді, багряні, сонячні,
Жовтяво - зелененькі.
Сестрі збирали - Сонечці,
Улюбленій, маленькій.

Дерева наче пролітали...
Він швидко гнав велосипед...
Образа серце обпікала...
Бездумно з гнівом мчав вперед...

Йому тринадцять- вік бунтарства...
Період впевнених думок,
Що все життя- складне митарство,
Де контролюють кожен крок...

Це вік, де

Я зненацька прихворіла,
Раптом горло заболіло.
Жар піднявся ,ще й який!
Кашель взявся ось, сухий.

Ой, матуся так журилась,
Що й сама я засмутилась.
Та удвох взялися з татом
Мене дружно лікувати!

В ліжечко мене вложили,
Чай з малини заварили,...

Зустрілись якось друзів троє,
Давно не бачились усі...
Опісля школи з головою
В життя поринули... В душі

Бувало спогади спливали
Шкільної дружби та завжди
Часу для зустрічі не мали...
В постійнім прагненні мети

Невпинно бігали по світу
З своїми

Прекрасне, безцінне, незвідане диво
-Тримати у ручках дві рідні руки!
Маленькій людині життєво важливо,
Щоб поряд із нею ступали батьки...

У правій- матусі долоню тримати
-Тендітну і ніжну, що пахне теплом...
У лівій- надійну і лагідну тата...
Із нею

Заснула мати з сином на руках ,
Під тихий стукіт рідного серденька...
З солодким ароматом на губах
Цілованих тих ручечок маленьких...

Заснула неглибоким легким сном,
Готова кожну мить відкрити очі...
Зігріта невимовним тим теплом,
Якого не напитися

Вчу я цифри, вчу я букви,
Рахувати вчуся я.
Підготовку до науки
Вся веде моя сім'я!

Мама з татом вчуть читати,
А бабуся вчить письма,
З дідом вчуся рахувати
І скажу вам - недарма!

Якщо я рахую добре-
"Приз" від діда маю я!
Переконуюся

Пухнасті хмаринки від сонця сіяли!
У затінку саду сиділи разом
Бабуся й онучка... Про щось розмовляли...
І пахли розмови солодким теплом...

А, може, то квіти, що грілись навколо
І листя купали в промінні яснім
П'янкий аромат дарували медовий...
Бабуся й

Дідуся чарують: ліс, озера, гори,
Поля, луги і степові простори.
Уже цвіте на скронях повно сивини,
Але для мене в нього повно дивини:

То спогади з минулого дістане,
Цікаве розповість, допомагати стане.
З ним завжди почуваюся крилато,
Його приїзд - для

Він не вміє готувати
І млинців не напече,
Та як гарно вкупі грати:
М’яч від тата не втече!

Шити – клопоту багато:
Голка крутиться і все.
Ліпше він ялинку в хату
Нам до свята принесе

Він морозиво купляє
Замість супу на обід.
Та зате татусь

Мамо, відпусти мене будь ласка...
Знаю, в світі повно небезпек:
Може обпекти гаряча праска,
Чи зі столу впасти повний глек,

Можу черевики промочити,
Чи розбить коліна до крові,
Гроші із кишені загубити,
Гулі заробить на голові...

Мамо, але світ

За містом великим в будинку одному
Жив разом з синами старий чоловік...
Щодня працювати, забувши про втому,
Він з самої юності ранньої звик...

Як тільки з'явилась у нього дружина,
А потім і діти, у серці своїм
Він мріяв, щоб злиднів не знала родина,
Щоб

Ми корабликів з паперу
З татом змайстрували,
Поки нам смачну вечерю
Мама готувала.

Вже водички повна ванна,
Двері зачинили.
Не зайшла щоб наша мама,
Нас не насварила!

Вкрай важливі перегони -
Чий вітрильник кращий.?
Чий кораблик не

Він все життя шукав любові...
Із перших тижнів сирота...
Знайти підтримку в рідній крові
Не міг...Щоразу на свята,

Коли він бачив з сиротинцю,
Як йдуть всміхаючись батьки,
В руках тримаючи гостинці ,
Для власних діточок- думки

В його тоді іще

Зігріте на сонечку поле,
Медове тепло навкруги...
А небо глубоке й прозоре,
Згубились його береги...

І крутяться швидко колеса,
Ледь пальці торкають керма...
А поле-безкрайнєє плесо...
Кінця і початку нема...

І грається вітер волоссям,
У

Бабуся тримала онучку за руки...
Маленькі долонькі до теплих грудей
Підносила ніжно... Сміялась онука
І світло лилося з дитячих очей...

Малесенькі ручки...Кумедно невмілі,
Ще пахнуть солодким грудним молоком
Бабусині руки- від борошна білі
Голублять

"Мамо, мені болить..."- плакав малий хлопчина...
Сльози з очей дитячих - серцю нестерпний біль...
Дмухала ніжно так збите його коліно:
"Тихше, коханий синку, милий, рідненькій мій..."

"Мамо, прийдеш до мене? Завтра у нас вистава!"
Погляд його світився - вкотре вона

Узимку, в морози, хуртечі й завії
Тебе і мене рукавички зігріють.
А теплі від чого вони і чому?
Скажу вам по щирості: теплі тому,

Що наші ласкаві бабусі і мами
Вплітають тепло своїх рук між нитками

Є написати так багато,
Але водночас бракне слів...
Аби всю вдячність передати
І всю ту силу почуттів,

Які у серденьку я маю
До тебе, сонечко моє,
Подяку Господу складаю
За те, що ти на світі є!

Для мене ти- неначе крила!
Найкраща подружка

Від'їхав поїзд від перона
Під сяйвом сонячних хмарин...
У глибині його вагона
Зустрілись двоє... З них один,

Одразу видно, зовсім кволий,
Кульгавий, літній чоловік...
В очах утомлених вже болем
Ясний вогонь горів...І вік

Його, здавалось,

Вона прокинулася вранці через тишу,
Дано відчути це далеко не усім...
А тільки жінці, яка звикла всіх раніше
Вставати вдосвіта, щоб встигнути своїм
Маленьким діткам зготувати теплу кашу
І чоловікові зібрати не забуть
Його обід, а ще знайти краплинку часу,...

Вони за столиком сиділи
В кав'ярні затишній зрання
І між собою гомоніли,
В руках тримаючи горня

З солодко-терпким теплим чаєм...
Це стало звичкою для них...
Вже навіть столик той, що з краю
В кафе вважався саме їх...

Дві кращі подруги щоранку...

Сонячний промінчик
Розбудив дитятко.
Помолюсь за маму,
Помолюсь за татка.

Дай їм милий Боже,
Сили і здоров’я,
Щоб і ми зростали
В мирі і любові.

Щоб мої сестрички
Й братики хороші
Всі були здорові
Й на Ісуса схожі.

І людей

Бабусю, дозволь доторкнутись рукою
До зморшок глибоких твоїх на чолі...
Назавжди маленька я поряд з тобою...
Для мене ти ангелом є на землі...

Спасибі, бабусю, за теплі долоні...
За кашу солодку з парним молоком...
Дозволь твої сріблом осяяні скроні
З

Солодкий сон умить розтанув
Під гуркіт грому за вікном...
Вода з небес, неначе з крану,
Лилася зливою...Чолом

Я прихилилася легенько
До прохолодного вікна....
Згадала в серці, як маленька,
Коли лякалася зі сна

Подібних блискавок і зливи
Одразу

Птахи мого дитинства відлетіли,
Лишивши в спогадах теплі думки...
Як я так щиро збагнути хотіла
Своєї неньки предивні смаки...

Вона постійно для мене лишала
Усе найкраще і саме смачне...
І на питання, які задавала,
Завжди з любов'ю казала

Темно в кімнаті і тихо-тихенько...
мати вкладає дитятко до сну...
Вмостить подушку зручну і м'якеньку...
Казку почне ,немов ту таїну...

Зразу дитятко про страх свій забуде,
Монстри з-під ліжка з кімнати втечуть...
З'являться феї,слони і верблюди...
В світ

Ми на греблі в холодочку
Тихо-тихо сидимо!
Я і тато у ставочку
Рибку ловимо... давно.

Від самісінького ранку,
Аж набридла тиша ця.
Вже пройшла пора сніданку -
Не впіймалась ні одна!

Кажу: "Досить!" - татусеві -
"Не сидіти ж нам дарма!"...

У бабусі на колінах
Щастя сповнює мене,
Біль щезає неодмінно,
Лиш бабуся обійме.

Слізки висохнуть миттєво
І забудеться сумне.
Хто мій кривдник - несуттєво,
Хто втішає - головне!

Приголубить, пожаліє,
Поцілує знов і знов.
У бабусі на

Він був тоді ще геть маленьким,
Коли вертаючись з гостей,
Почув у такт свого серденька,
Як грав скрипаль серед людей...

Уперше вчув і закохався
У ніжну пісню скрипаля...
Заплющив очі і вслухався
У звук чистіший кришталя...

Відтоді скрипка йому

Вона часто любила у юні роки
У думках малювати майбутнє кохання:
Романтична вечеря, над ними- зірки...
Білосніжні троянди, сльозливі зізнання...

І усе це під шепіт морської води,
Коли хвилі цілують межу небосхилу...
І змивають залишені ними сліди...
Його

О скільки радості й краси
У теплій посмішці дитячій!
Вона- чистіша від роси!
Промінням сонячне неначе,

У світі темряви і зла
Ясним ліхтариком сіяє!
О скільки щирості й добра!
У ній фальшивості немає...

Вона- мов ліки, для душі...
Знімає втому

Всі хлопчики - горобчики...
А знаєте чому ?
Бо всі маленькі хлопчики
Подібні в одному:

Сміливі, жваві, радісні,
Щебечуть як пташки.
Невтомні, мов на пасіці,
Малі дзвінкі бджілки.

Кмітливі та допитливі,
Цікавляться усім.
Їх знахідки і

Прийшло мале хлоп'я до магазину
На вигляд років п'ять, можливо, шість
Дивилось дуже довго на вітрину...
Здивився продавець: "Оце так гість!"

-Малечо тобі щось купити треба?
І чом ти без батьків,чому один?
-У мене просто є одна потреба:
Хотів б купити

Маленьке серденько забилось у лоні
І жінку змінило воно назавжди...
Щоночі складає в молитві долоні,
Щоб Бог її сина вберіг від біди...

Вона не сама вже-назавжди зв'язала
Життя своє з тим, хто під серденьком спить...
І більшого щастя ніколи не знала ,
Як

Різнобарвні фарби маю,
Ними створюю шедеври,
Стіни в домі прикрашаю,
Тато каже: "Здають нерви!

Не квартира - галерея -
Скрізь картини і полотна!"
Мама каже: "Де я, Де я?
Знов малює бегемота!"

Пояснити я не вмію...
Як я маю їм сказати?
Може

Коли прийшов зі школи внук,
Дідусь щоденник взяв до рук:
— За віщо двійку ти схопив?
— За те, що швидко відповів...

— За те, що швидко? — гримнув дід.
За це ж п'ятірки ставить слід!

— Та що ви, діду, кричите?
Сказав я швидко, та не те...

Малятко кирпате,
Рожевії щічки,
За сонeчко в хаті -
Нема тепер нічки!

Недоспані ночі,
Щоденна робота,
Заплакані очі ,
Невтомна турбота.

Усе це - дрібниці -
Вважає матуся,
Якщо ніжнолиций
Малюк усміхнувся.

Щоб сяяли очі...

-Донечко, пізно... Вже треба лягати...
-Втомлено мати вкладала доньку...
-Мамо рідненька, дозволь зачекати!
-Ніжно цілуючи мати в щоку,

Мовила доня:
-Ще трішки, будь ласка...
-Що ж ти чекаєш, розкажеш мені?
Доня серйозно промовила: -Казку!
Диво

Один чоловік у сараї старому
Новенький годинник безслідно згубив...
Шукав аж до ночі, допоки утоми
В ногах не залишила й капельки сил...

Засмучений дуже додому подався,
Не в змозі залишить пекучих думок:
"Можливо, вернутись?"- Невпинно вагався...
Та вдома

Стояла осінь пізня норовлива,
Вечірній дощ-найхолодніший із дощів...
А в неї в серці вже не дощ-страшенна злива...
А в голові не тихне вирок лікарів...

Вона не зможе стати мамою ніколи,
Маленькі ручки не вцілує перед сном...
Не відведе на перше вересня до

Навчи мене жити так,
Щоб зранку ,відкривши очі
Усміхненим, мов дивак,
Ходив увесь день до ночі...

Навчи мене чути спів
Дощу по шибках уранці...
Чекати казкових снів,
Дивитись на вітру танці..

Навчи цінувати життя
Так само, як ти

Які неймовірні бабусині руки,
Так солодко пахнуть парним молоком...
Так ніжно вони обіймають онуків...
Так щиро завжди зігріють теплом...

Бабусині руки всі зморшками вкриті,
То час залишив на них власне тавро...
Вони найрідніші у цілому світі,
Хай

Особливо раніше про щастя не думав...
Просто жив, як усі швидкоплинним життям...
Мав причини для сміху, а часом- для суму...
Ставив цілі далекі і йшов по рокам,

Здобуваючи нові і нові вершини:
У навчанні, роботі, у власній сім'ї...
Все минало так швидко, пливло