Бабуся тримала онучку за руки...
Маленькі долонькі до теплих грудей
Підносила ніжно... Сміялась онука
І світло лилося з дитячих очей...
Малесенькі ручки...Кумедно невмілі,
Ще пахнуть солодким грудним молоком
Бабусині руки- від борошна білі
Голублять онучку медовим теплом...
Мережево зморшок на теплих долонях,
У нього вплелися нитками роки...
Виблискує срібло в бабусиних скронях,
Чолом пролягають невтомні думки...
А погляд ховає життя за собою,
У ньому відбиток лишила печаль,
Образи, давно вже порослі травою...
І радість, і віра, і смуток, і жаль...
А очі онучки-сторінкі ще чисті,
Незоране поле, непройдений шлях
Наївні, відкриті, глибокі, іскристі...
Писатиме долю на тих сторінках...
Мозолисті руки і ручки рожеві...
Сріблясте волосся і кудрі руді...
Доходять в печі пиріжечки вишневі,
Кудись пропливають віки по воді...
І пахне у хаті румяне вже тісто,
Смакує сметанку із глечика кіт...
Дві долі: прописана книга і чиста...
У хаті дрімає під лавою світ...
І сонце скотилось у річку поволі
Для того, щоб завтра здійнятись, мов птах...
І серденьком б'ється народжена доля
У грудях маленьких і білих руках...
А борошно руки, мов снігом, вкриває
І вишиті рясно цвітуть рушники...
Бабуся онучку тихенько навчає,
Прописує перші її сторінки...
Вкладає їй мудрість роками набуту,
Минуле далеке в очах ожива...
Онучка ховає у душу почуте,
Мов зерня, з якого розквітнуть дива....
***
Життя протікає невпинно щомиті
І в чому, питається, цінність людей?
А, може, в руках? Тих, що борошном вкриті...
І в долях маленьких, що бьються з грудей....
