Зігріте на сонечку поле,
Медове тепло навкруги...
А небо глубоке й прозоре,
Згубились його береги...
І крутяться швидко колеса,
Ледь пальці торкають керма...
А поле-безкрайнєє плесо...
Кінця і початку нема...
І грається вітер волоссям,
У вухах гуде і дзвенить!
А п'яти лоскоче колосся
Так , ніби, бажає спинить...
Немовби, прохає спочити
Під теплим промінням п'янким...
Навколо лиш вітер і квіти
І небо безкрає над тим...
Та він буде далі крутити,
Не спиниться навіть на мить...
Він має тим полем летіти
І дійсно, здається, летить...
Вже ледве колеса торкають
Те плесо, те море земне...
Він знає-на нього чекають
Немовби стріла промайне...
Вже ноги гудуть від утоми,
А посмішка просто до вух!
Він їде хутчіше додому,
Зліта з голови капелюх...
А щоки рум'янецем залиті,
Серденько тріпоче, мов птах..
Букетик лиш зірваних квітів
Він міцно стискає в руках...
І крутитяться швидко колеса
Співає під ними земля...
І так йому гордо й чудесно
Нехай він ще зовсім маля...
Семи йому навіть немає
Та вдосвіта зранечку встав
І поки бабуся дрімає
У полі букет назбирав...
Він чув, як бабуся казала
Про дідову звичку одну:
Лиш очі вона відкривала,
Прокинувшись зранку від сну,
Щоразу стояв біля ліжка
Прекрасний квітучий букет...
Тихенько дідусь, ніби мишка,
Щоденно робив свій секрет...
П'янким польовим ароматом
Наповнена зранку була
В будиночку кожна кімната,
Немов би у казці жила...
Дідусь не зізнався ні разу,
Всміхався і хмурив чоло...
Дивились букетам тим разом...
Давно це ,напевно,було...
Бо він дідуся вже не бачив,
Лиш чув від бабусі щодня,
Що дід його добре рибачив
І міг осідлати коня!
Що добрим він був, справедливим...
Найкращий з усіх дідусів!
Хоробрим, розумним, сміливим,
Хоч мав вже не мало років...
Він дідом у серці пишався
І, квіти збиравши в букет,
До нього у серці звертався:
"Продовжу, дідусю, секрет..."
***
Відкрила ще заспані очі,
Відчула п'янкий аромат...
А сльози повіки лоскочуть,
Роки обертають назад...
Онук таємниче всміхався
І погляд відводив увись
І тільки тому й дивувався,
А звідки ж ті квіти взялись...
