Личаківським кладовищем,
по алеї щораз вище
підіймаємось до нього,
до поета дорогого.
Тут дерев — немов у парку.
Віття поспліталось в арку,
пада тінь жива від неї
на скульптури, на алеї...
На поетовій могилі
каменяр стоїть при скелі,
молот звів, напружив груди.
Мить одна — він тишу збудить,—
скелю розіб'є надвоє
«дух, що тіло рве до бою».
У неволі, у біді
жив увесь народ тоді.
Злидні, сум ходили краєм...
Скеля — символ горя,— знаєм!
З панських вирватись тенет
закликав людей поет.
Впала скеля та гранітна,
з нами — доля заповітна!
Чути молота удар —
він живий, наш Каменяр!
