Зимовий вечір. Тихо падав сніг.
Всю землю білим снігом покривало
А на зупинці, в цей зимовий час,
Руденьке кошенятко замерзало.
Воно уже просити не могло
І ТІЛЬКИ ОЧІ В ДУШУ ЗАГЛЯДАЛИ
Таке наївне - вірило в людей
І так хотіло, щоб його забрали.
Гарненька дівчинка до нього підійшла.
Погладила. До мами притулилась.
І попросила неньку, щоб взяла-
Маленьке диво, що тут загубилось.
Та мама грізно оком повела
І кошеня ногою відштовхнула.
За руку свою донечку взяла
І з криком до машини потягнула.
Кричала пані, аж земля гула:
«Для чого ця гидота? Ти забула?
У нашім домі сяє чистота
Навіщо воно нам, ти це збагнула?»
І тут одна бабуся підійшла
Замерзле кошенятко в руки взяла.
В свою домівку його понесла
Зігріла кицю і нагодувала.
Ще вчора бабця жити не могла-
Єдину дочку, бідна поховала
А от сьогодні - радість в дім прийшла
Ця мила киця бабцю врятувала.
Пройшли роки і киця підросла
Така красива і пухнаста стала
Вона бабусин спокій берегла
І СВОЮ ВІРНІСТЬ ій подарувала.
І виросло оте мале дівча,
Яке хотіло кішечку забрати
Та зникла в неї доброта в очах
Не можна було вже її впізнати.
Вона безжально мучила людей
Брутально била, на асфальт кидала
Гидка потвора маминих ідей-
Урок з дитинства добре пам"ятала.
А мама дивувалась: «Ну чому.
Ну в кого, ця проклята дівка вдалась?»
Паскудила і школу, і дітей
І навіть до директора добралась.
Були всі винні, тільки не вона
Вини своєї визнать не хотіла
Не зрозуміла, що вона сама
Добро вложити в дочку не зуміла.
Забула вона той зимовий час
Коли ногами кошення жбурляла
А дочка згадувала це не раз
Урок матусин, як зразок сприйняла.
Тож пам’ятати треба нам завжди
Якщо ми хочем добриих діток мати
То треба нам самим добро нести
Щоб потім ні про що не шкодувати.
