Зустрілись якось друзів троє,
Давно не бачились усі...
Опісля школи з головою
В життя поринули... В душі
Бувало спогади спливали
Шкільної дружби та завжди
Часу для зустрічі не мали...
В постійнім прагненні мети
Невпинно бігали по світу
З своїми планами в серцях:
Вже нові враження, освіта...
І так згубилися в роках...
Життя студентське закінчилось,
А далі- створення сімей:
Всі троє врешті одружились,
Один з них мав уже дітей...
І ось уперше за всі роки
Усе так склалося в житті,
Що знов зустрілися! Широкі
Звелися стежечки усі...
Сиділи разом, говорили
Про все, що сталося в роках
І раптом тему зачепили
Того, що сховане в серцях:
Кохання власного й родини...
Були одружені усі
Та лиш один свою дружину,
Лиш тільки згадував в душі,
Немов світився від любові,
Не в змозі стримать теплоту,
Що розливалася по крові...
Ковтавши звуки на льоту,
Він говорив весь час про неї,
Немов закоханий юнак...
І називав її то "Фея",
То "Ясне сонечко"...В очах
Палав вогонь- такий гарячий...
І це помітили усі...
Сміялись друзі:" Ти, неначе,
Несповна розуму в душі!"
Насправді заздрили у серці...
В обох без сварок не минав
І день з дружиною...Мов перцем,
Їм друг на рани посипав
Своєю радістю... Цікавість
Питанням виросла між них...
"Ви в що в дружинах закохались?"
-Один з них вимовим за всіх
В мовчанні стоячи хвилину,
Один з них вигукнув:" Згадав!
Коли зустрів свою дружину,
Одразу погляд мій упав
На модне платтячко коротке,
Струнку фігуру, макіяж...
Я пригостив її солодким
Смачним морозивом... Між нас
Одразу іскра пролетіла...
Неначе справжня топ-модель!
Про що ми з нею говорили,
Я не пригадую... Весь день
Не міг відвести очі власні...
А нині зовсім не збагну,
Куди поділося те щастя?
Струнку, красиву, неземну
Її, неначе, замінили!
Вона погладшала з тих пір
І з того часу не носила
Коротких суконь... Зрозумів,
Що в нас насправді і немає
Бажання й теми для розмов
І вже вогонь не відчуваю...
Така між нами ось любов...
Давно б розвівся та, одначе,
Уже у справжні почуття
Тепер не вірю я... Не бачу
Ні з ким вже поряд я життя...
А другий мовив:" Розумію...
Свою пригадую в свій час...
Вона була, немов стихія!
Така сучасна! Без прикрас
На тілі місця не лишала,
Татуювання, цигарки...
Усі з компанії бажали
Із нею бути...Всі думки
Тоді і зводились до вічних
Вечірок, дурощів, розваг...
Таких з порожністю цинічних...
Усе змінилося в роках...
Минула юність та бездумна
І проявилася в душі
Порожня істина- без шуму
Не залишилося в красі
Її нічого... Порожнеча...
Живем за звичкою, скоріш...
Між нами, наче ворожнеча...
Ціна коханню тому- гріш...
А третій вимовив:" Так шкода
Мені, що склалося у вас
Усе так сумно та нагоду,
На щастя, маю я в цей час
Принаймні трішечки змінити
Те світобачення сумне...
Зумів в житті я зрозуміти
Без перебільшення одне:
Кохання є! Любов існує!
І це не вигадка моя...
У цьому році вже святкує
Десятий рік моя сім'я!
І можу з легкістю сказати,
Що ті найперші почуття
В душі й не думають згасати...
Вона прийшла в моє життя,
Мов незаслужений дарунок
Від Милосердного Творця!
І наш найперший поцілунок
З'єднав невидимо серця!
Її я плаття не згадаю
При першій зустрічі...В той день
Збагнув, що значення не має
Нічого іншого- лишень
Її душа- така прекрасна!
І зовсім рідна водночас!
Я був закоханий у щастя,
У ясну іскорку між нас...
Найбільша помилка можлива,
Яку робив колись і сам,
Це надто рішення квапливе,
Лиш довіряючи очам...
Вони ж оманливі бувають
І можуть сліпнуть від прикрас...
Єдина врода не зникає
Це та, що схована у нас!
Так легко з запалом кохати
Яскраву зовнішність людей...
Вона ж приречена згасати,
Як перше враження очей...
Усі закохані в картинку
Колись приречені збагнуть,
Що поряд з ними є чужинка...
І в тім захована вся суть ...
Я полюбив не гарне тіло,
Не розфарбоне вбрання...
Я покохав її за крила!
Неначе крихітне зерня
В мені з'явилося кохання,
Яке тягнулося Небес!
І це незриме процвітання-
Найпотаємніше з чудес!
Я не хотів для всіх кричати
Про наше лагідне тепло...
Його хотілося сховати
Під спільне з жінкою крило...
Любов- це Тиша і довіра...
Не блиск заманливих речей...
Я був закоханий не в тіло,
Я бачив мріями дітей!
Майбутній затишок родини
І спільні прагнення душі...
Я був закоханий в Людину!
Якби закохувались всі
У те невидимо-таємне,
Маленьку іскорку очей,
Не в пристрасть вогняну, а в щемне
Биття пришвидшене з грудей...
Любов прийде! І ви збагнете...
І все обернеться в житті!
В ту мить одразу осягнете-
Кохання- в тихій простоті...
Красива зовнішність зникає
І запал юності в серцях...
Та не любов... Вона палає
Незгасним променем в очах!
Вже стільки часу я щасливий
І досі в серці не збагнув,
І чим заслужене це диво...
Я закохався в глибину..."
Вони дивилися без слова...
Обидва з вірою в серцях...
Було вже рішення готове,
Їх відпускав поволі страх...
Кохання прийде! Треба віра!
І так важливо не впусть
За гарним виглядом ті крила,
Яким під силу обігріть
Серця утомлені в любові....
Вони зустрілися утрьох
Були вже рішення готові ..
Лишався з вірою лиш крок...
Кохання є! Любов- не казка...
Не йдіть за покликом очей...
Одне прошу у вас- будь ласка
Любіть не зовнішність- Людей!
Це є безцінна таємниця
На двох щасливого життя-
Тіла приречені зміниться
Та є незмінними серця!!!
Давайте будемо кохати
Світи заховані в очах!
Таку Любов не зруйнувати!
Вона є вічністю в серцях!!!
