"Куди заходить сонечко?"
- спитав онук у мене.
"Там є якесь віконечко?
Чи двері є у неба?"
І я стояв розгублений,
Не знав що відказати.
Онук же мій улюблений:
"Дідусю, мусиш знати!"
І довелося хлопчику
Детально пояснити:
Куди заходить сонечко,
Як знає де сходити...?
Узяв я в руки глобуса,
Велику земну кулю.
Навчити внука спробую,
Отак собі міркую...
Дивись, Іванку, сонечко
Світило у висотах,
А куля , наче колесо,
Помалу робить оберт.
Окрема вісь у кулі є ,
І за добу постійно
Земля наша кільце своє
Виконує спокійно.
Доба - ти ж знаєш-ніч і день.
І хто до сонця ближче-
Там вже світанок, білий день.
А інший бік - в них ніч ще.
Отак по черзі сонечко
Світами і мандрує,
По черзі у віконечка
Тепло своє дарує!
Не спить воно, онученьку,
Не має відпочинку.
Хіба, як дуже змучиться,
Сховається в хмаринку.
У хмарці задрімає там
І набереться сили.
Без сонця тоді хмурно нам,
Буває - й задощило...
Та відпочине сонечко
І вийде до нас знову,
Веселку, рідну донечку,
Покаже кольорову.
Уважно слухав мій онук,
Було йому цікаво.
Але, знання отих наук
Його розчарувало.
Маленький хлопчик, років сім,
Ще вірив в казку щиро.
У сонечка мав бути дім.
Його це засмутило...
Подумав я - дітей малих
Навчатиму розумно.
Бо те, що звикле для старих,
Для діток - часом "сумно".
