Бабуся шила ковдру з лоскутків,
Дбайливо кожен клаптик пришивала...
А потім, накриваючи на стіл,
З хлібини крихти бережно збирала...
І дякувала Богу кожен раз,
Коли сідали разом ми до столу...
Бабуся усміхалася весь час,
Хоча була старенька вже і квола...
Я завжди дивувався тим речам,
Коли проводив в неї тепле літо...
Натруженим та лагідним рукам,
Що зранечку садили в землю квіти...
Я часто їй дарунки купував
І сукні і мережані хустини...
Та потім це робити перестав...
Збагнув-що не така вона людина...
Для неї ці дарунки- власний біль...
Я бачив вже його, як ненавмисно
Я глечик її викинув старий,
Який, здавалось, скоро просто трісне...
І бачив я той біль в її очах,
Як будучи маленьким, якось мовив,
Що каша її геть бридка на смак,
Хотів тоді льодяників цукрових...
А потім, як побіг в садочок грать,
Побачив крізь віконце, як бабуся
В сльозах не стала з столу прибирать
В надії, що доїсти повернуся...
Не знаю, що було в її житті,
Але вона на нас зовсім не схожа...
Я бачу це в глибокій доброті
До всіх: і до привітних, і ворожих...
Готова, як потрібно, все віддать
Тому, хто буде мати в цім потребу
І всім своє тепло подарувать,
Молитву понести за них у небо...
Вона людина праці і землі
Із тих, хто ще цінує крихти хлібні...
Умита власним потом на чолі,
Прикраса її-скроні сиво-срібні...
Вона людина ковдри з лоскутків
І каші із молитвою до столу...
Любові і пошани до батьків
І зітканого килима додолу...
Я міг б її забрати із села
І дати їй життя зручне в достатку...
Та тільки дуже добре знаю я,
Що серце її в полі до остатку...
Душа її в тремтінні колосків,
У праці на землі під теплим сонцем...
Я добре це ще змалку зрозумів,
Як бачив її сльози у віконце...
Життя її у праці для людей,
В молитві, у пошані і любові...
Не стану серце рвати із грудей,
Як квіти із корінням рвуть садові...
Бабуся шиє ковдру з лоскутків
Я лагідно із цього посміхаюсь
Із нею накрива старенький стіл
І мудрості тихенько научаюсь...