Вона не носила підбори високі,
Не зналась на брендах і модних речах...
Закохана в книги і затишний спокій...
Любила думками, мов звільнений птах,
Торкатися неба... Немовби дитина,
Ходити босоніж по теплій росі
І їсти руками солодку малину,
Складаючи вірші в глибинах душі...
Вона не могла пригадати моделі
Останні айфонів, чи назви хітів...
За спиною часто сміялись над нею
Та ніби не чула образливих слів...
Закутана в светр- дарунок від мами
Шукала у хмарах химерних тварин...
Казали:" Диватства дитячі з роками
Зруйнуються точно!". Та видимих змін
Ніхто не помітив... Так само лишала
Між білих сторінок осінні листки,
А потім щоразу, коли відкривала
Забуті з роками старі сторінки,
Всміхалася листочкам, неначе дитятко...
Вона не любила вечірок нічних...
Це все б проміняла на гори й палатку
У колі коханих і самих близьких...
Вона не мовчала, коли поряд з нею
Когось ображали... Завжди берегла
Моральні чесноти родини своєї
І легко вставала щораз з-за стола,
Коли починали за ним пліткувати...
Незмінно трималась єдиних- думок...
Вона не хотіла нікого вражати,
Аби лиш пишався Всевидячий Бог...
Усе, що хотіла- це бути собою
І нести до ближніх гогсподнє тепло!
В душі її щирій невидима зброя
-Це віра у світле всесильне добро!
В її телефоні хітів не водилось...
Лиш Моцарт забутий і співи пташок...
Хоча і чекали, вона не змінилась...
Не мала кумирів- один лише Бог
Взірець її вічний- надійна опора!
Не схожа на інших- промінчик тепла...
Вона не носила високі підбори
Натомість- у серці два сильних крила!
І тим що не чула тих криків позаду,
Насмішок холодний і вїдливих фраз,
Ставала ясніше світити щоразу,
Здіймаючись вгору камінням образ!
І ось уже ті, що сміялися вчора,
Осяяні світлом, тихенько ідуть
Босоніж травою, забувши підбори...
Напевно у тому і схована суть..
У тому, що зміни провадять "несхожі"
Комусь не збагненні смішні диваки...
Із вірою в серці- посланники Божі
Життям своїм змінюють сталі думки!
Не словом порожнім, а прикладом власним
Показують силу відкритих сердець!
З яких проростають надія і щастя!
Вони незбагненний для світу взірець...
Високі підбори вона не носила,
В руках не тримала тонкі цигарки...
Невидимим світлом яскраво світила
І ним руйнувала залізні думки!
Із бруду, що інші у спину кидали
Ліпила прекрасні казкові дива...
Лишалась собою, нікого не грала..
Дитячо наївна, відкрита, жива...
Вона не судила, а просто любила
І цим притягала, неначе магніт!