А осінь насправді не люблять самотні...
Людей зігрівають не светри та чай,
А теплі й глибокі, неначе безодня,
Обійми й розмови...Той трепетний край
У рідному серці, куди заховатись
Так легко від зливи і всіх холодів...
Не можуть всім серцем своїм закохатись
У вітряну пору протяжних дощів
Ті люди, що звикли лишатись одними...
Яким не знайоме ясне почуття,
Коли від любові ростуть за плечима
Невидимі крила і серцебиття,
Неначе зникає, від зовсім дитячих
Кумедно-наївних сердечних думок...
Коли не від суму, а з радості плачеш
Від щастя і віри у диво з казок...
Коли не чекаєш на зраду і можеш
Довірою змити прихований страх...
І жодна погода в ту мить не тривожить...
Коли одягаєш із трепетом шарф,
Який простягає твоя половинка
Турботливо й ніжно з словами:" Скоріш
Давай одягайся, на вулиці зимко...
І в'язану шапку- так буде тепліш!"
А осінь гнітюча, холодна і темна
Для тих, хто насправді самотні в душі...
І маски вдягають на серце даремно...
На жаль, не сховають протяжні дощі
Їх сльози ...Тож прошу, зустрівши людину,
Пригнічену вітром осінніх дощів,
Спиніться! Як часто проходим невпинно
Повз серце самотнє...Лиш декілька слів
Достатньо ласкавих, промовлених щиро,
Краплинка підтримки і трішки тепла...
Самотність руйнує і робить безсилим...
Та всі ми спроможні промінням добра
В очах запалити негаснучу свічку
І віру всесильну в ясні почуття!
Самотнім підтримка до болю незвична,
Їм складно довіру впустити в життя...
Та в серці насправді, мов крихітні діти,
Бажають обіймів ласкаво-міцних!
Ми маємо світло-давайте ж світити!!!
Хай осінь незмінно закохує всіх...
Щасливі не бачать брудної погоди...
Самотність- ганчір'я в людей на очах...
Давайте повернем загублену вроду
Осіннього дива в їх спраглих серцях!