Колись, давним-давно, росли величезні ліси заячого холодку. І селилися в них зайці гамірливими селами й селищами. Тепер же заячий холодок лиш подекуди в лісі. Під гіллястими кучерявими деревцями зайці люблять спочивати і вести довгі розмови про життя-буття.
Хтозна, звідкіля приблудився до Золотого бору капловухий Заєць. І такий же задавака та нахаба!
– Це мій холодок! – заявив, улігшися під одним деревцем.
– І це мій! – вигріб собі ложе під іншим.
– І це мій! – побіг під третє, зігнавши звідтіля зайчат.
– Хіба так можна?! – прибігли скаржитися вони Дідові-зайцю.
– Не хвилюйтеся, – заспокоїв їх Дід. – Побачимо, що з
того далі буде.
Пішли зайці на город по капусту. Капловухий Заєць вибрав найбільшого качана, силкується, ніяк не покотить.
– Облиш! – сказав йому заєць Дід. – Це наша капуста.
Поплентався капловухий Заєць у свій холодок ні з чим. Лежить насурмонившись, лапу на лапу закинув. Аж чує: зайці збираються на город по моркву. І він з ними. Учепився за найбільшу морквину, тягне.
– Облиш! – сказав йому заєць Дід. – Хіба це твоя морква? Це наша!
Розсердився капловухий Заєць. Лежить у холодку, не поворухнеться.
А зайці повсідалися на осонні, ласують морквою, капустою.
Капловухому мулько стало лежать і їсти хочеться.
– Ідіть уже в холодок! – гукає до зайців.
– А хіба то наш холодок? То ж твій, – відказують йому зайці.
Капловухий Заєць як підскочить та як загаласує на весь ліс:
– Це наш холодок! Наш!
А зайці як засміються! Отож-то.
