Був собі віл. Влітку він пасся по зелених нивах та долинах, нікого не боявся, бо був дужчий від всіх, хто приходив до нього та хвалився своєю силою. Навіть у хазяїна не хотів працювати. Зібрався та й утік.
І от приходить осінь. Похолоднішало, трава пожовкла і стала зовсім несмачною… Кожної ночі він тремтів від холоду. Та це була тільки осінь!.. А як прийде зима? От і вирішив він піти у теплі краї, бо чув десь — люди говорили, — що птахи на зиму летять у теплі краї. От він ранком зібрався і йде, залишив свою долину, де ціле літо прожив. Жаль було покидати таку чудову долину, яка його стільки годувала… Але що поробиш? Зібрався він і пішов.
Тільки вийшов на широкий шлях, аж тут йому назустріч баран.
— Куди це ти зібрався? — питає його баран.
— Та іду в теплі краї перезимувати.
— Та й я того! — сказав баран і пішов за ним. От ідуть вони, йдуть удвох; назустріч їм півень.
— Ку-ку-рі-ку! Куди це ви зібрались? — він їх питає. А вони йому й кажуть:
— Та в теплі краї, братику, перезимувати.
— Гей, та й я того!
От ідуть вони уже втрьох. Над вечір втомилися та й сіли відпочивати. Раз чують вони курликання.
— Он гуси летять! — закричав півень та й хотів сам за ними полетіти. Але хіба він здатний піднятися так високо та й летіти так далеко!.. Помахав крилами, покукурікав та й знову злетів на землю. «От чорт, лише змучився даремно!».. А тим часом гуси вже розташувалися на горбку на ночівлю. Приходить старий гусак — вожак, вклонився та й каже:
— Куди це ви, шановне панство, зібрались?
— Та в теплі краї на зимівлю, — відповів віл.
— Ого-го-го! Га-га-га-га! — розсміявся старший гусак-вожак. — Не бачити вам теплих країв!..
— А чому, товаришу? — запитав півень.
— Гм, та тому, що бог дав вас не на те, щоб у теплі краї ходити. Вам і віку не хватить, щоб дійти до теплих країв! Не на те сотворені ваші ноги та крила.
Подумали наші мандрівники — що ж тут робити? Та так нічого і не придумали. Пішли вони питати поради у старого гусака-вожака. А той їм і каже:
— Звідки прийшли, туди і йдіть. Ідіть до своїх хазяїв та й працюйте знов, займатися своїми роботами. Та ще перепросіть хазяїв… Коли б не прогнали…
А вони роздумали та й кажуть:
— Не на те ми пішли від своїх хазяїнів, щоб знов у ярма нас запрягали.
Пішли вони, побудували собі хати та й стали жити-поживати, лиха не знати.
