Жив десь король, який мав три дочки. Коли вони виросли, батько надумав видати їх замiж. Але не хотiв накидати їм своєї волi, а навпаки, зробив так, щоб вони кожна сама вибрала собi друга для життя, як пiдкаже їй власне серце й розум. Для цього вiн влаштував гуляння, на яке запросив юнакiв з усього королiвства.
На гуляння прийшло й приїхало кiлька тисяч молодцiв, i кожен сподiвався, що якась iз королевих дочок його обере собi за судженого. Але королiвни були ще молодi, i їм не спiшилося замiж, тому вони вiдмовляли кожному юнаковi, який пiдходив до них, i не танцювали, а тiльки сидiли й слухали музик, якi грали веселих пiсень.
Мiж юнаками, що того дня зiбралися в королiвському замку, був i чарiвник з-пiд Лихої гори. Вiн теж мав надiю на те, що стане королiвським зятем. Але королiвни, як i всiм, вiдмовили йому. Це його дуже образило, i вiн вирiшив помститися. Дiстав з-пiд поли сюртука чарiвну паличку, i кого тiльки торкався нею, той одразу кам’янiв. У королiвському замку раптом запала тиша, як на кладовищi. А задоволений чарiвник гордо вийшов через замкову браму.
Але не всiх, хто був у замку, торкнулася чарiвникова паличка. Вiд неї врятувався старий король, що саме тодi пiшов був до льоху по вино, королiвський радник, який у цей час порався коло iлюмiнацiї, i керiвниця, що доїла корiв. Вони троє зiбралися разом i стали радити раду, що їм робити. I вирiшили: тому, хто оживить скам’янiлих людей, вiддати половину королiвства i за дружину – ту з королiвен, яка йому найбiльше сподобається.
Уже наступного дня всi хлопцi в королiвствi були на ногах. Кожен вважав, що саме вiн визволить королiвен з кам’яного полону. I йшли, i їхали до королiвського замку, дивилися на скам’янiлих людей, але не могли нiчого зробити, щоб їх урятувати,й, засмученi, поверталися назад додому.
Звiстка про скам’янiлих королiвен та їхнiх женихiв долетiла до найдальших куточкiв великого королiвства. Одного дня цю новину почув убогий тесля, який жив за дев’ятьма горами. Коли вiн розповiв її своїм трьом синам, вони так i загорiлися бажанням iти рятувати королевих дочок.
– Нiкуди ви не ходiть,- вiдраджував їх батько.- Уже тисячi були таких, як ви, та не оживили королiвен, то куди вам братися? Ви ж тiльки й умiєте, що рубати лiс i тесати дерево.
Але сини були зовсiм iншої думки. Вони так довго вмовляли батька, що той нарештi дозволив їм iти шукати свого щастя. Мандрували вони цiлий день, а коли потомилися й зголоднiли, сiли над чистим потiчком i почали їсти. Тiльки вкусили по кiлька разiв, аж тут стара бабуся до них пiдiйшла й стала просити:
– Хлопцi, дайте менi шматочок хлiба. Уже два днi, як не мала я анi рiски в ротi, ледве на ногах стою.
Два старшi брати вдали, нiби не бачать старої, й далi спокiйно собi їли, а наймолодший швиденько схопився й вiддав бабусi свiй кусень хлiба.
– Ти добра людина, хлопче, дякую тобi! – сказала бабуся й почала жувати хлiб.- А далеко ви мандруєте?
– До королiвського замку намiрилися. Хотiли б звiльнити скам’янiлих королiвен.
– Важка дорога чекає вас, хлопцi. Доведеться вам випити кiвш лиха,- сказала бабуся.- Але за те, що ви нагодували мене, я хочу вам допомогти. Королiвен та їхнiх женихiв перетворив на кам’янi стовпи чарiвник з-пiд Лихої гори. Звiльнити їх вiд цього може тiльки сам чарiвник, але вiн виїхав з королiвства…
Бабуся на якусь мить задумалася.
– То що, нема нiякої надiї, щоб королiвни знов ожили? – запитав наймолодший брат.
– Чом нi? Надiя є. Королiвен може звiльнити людина з добрим серцем, яка ради щастя iнших людей нiчого не пошкодує. У Тридев’ятому краї живе велетень, а в його саду ростуть яблунi, якi родять що третього лiта. Якщо вичавити соку з тих яблук i ним покропити мертву чи скам’янiлу людину, вона оживе. Оце я вам розповiла все, що знала.
Бабуся ще раз подякувала наймолодшому братовi за хлiб i пiшла собi. А брати довго сидiли мовчки та думали.
– То що будемо робити? – нарештi обiзвався найстарший брат.
– Ходiмо до велетня, будемо просити його, щоб дав нам яблук,- запропонував наймолодший.
Вони рушили далi в дорогу. Тридцять днiв i тридцять ночей iшли брати, поки дiсталися до Тридев’ятого краю. Постукали в дверi велетневої хати i, коли той вийшов, попросили, щоб дав їм яблук iз свого саду.
– Добре, дам,- сказав велетень.- Але за них маєте менi вiдробити. Яблунi саме в цвiту, через три роки достигнуть яблука. Якщо до того часу ви попрацюєте в мене, то вiзьмете собi яблук, скiльки забажаєте.
Брати переглянулися.
– Я залишаюся,- сказав наймолодший брат.
Старшi два ще довго вагалися. Вони нiяк не могли взяти собi до голови, що доведеться довгi три роки служити за якусь торбу яблук. Але коли згадали, що за цi яблука дiстануть королевих дочок собi за дружин, то погодилися.
– Ви нiчого iншого не будете робити, тiльки носити менi питну воду,- сказав їм велетень.- Щодня треба наповнити водою троє вiдер.
Брати коли побачили цi вiдра, то вжахнулися; вiдра були куди бiльшi за них самих. А воду потрiбно носити здалеку, з-пiд гори. Велетень дав кожному кварту – наповнювати вiдра.
– Робота є робота,- здвигнув плечима наймолодший брат i пiшов по воду. Брати неохоче подалися за ним. Цiлий день вони мусили носити воду, щоб наповнити вiдра, а ввечерi були такi потомленi, що й їсти їм уже не хотiлося. Полягали пiд деревом i заснули, як убитi. Наступного дня знову те саме, i так день у день. Але велетень був задоволений ними i не скупився на харчi. Тим часом наймолодшому братовi велося дедалi гiрше. Старшi брати, що ситiшими ставали, то менше мали охоти працювати. I не раз траплялося, що вiн носив воду сам, а брати або спали, або теревенили собi.
Довго тяглися три роки служби, але й вони скiнчилися. За цей час достигли яблука, i брати вже готувалися в дорогу. Коли настав час їм вiдходити, велетень дотримав слова i дав братам стiльки яблук, скiльки вони могли в торби набрати.
Радi та щасливi, подалися брати до свого краю. А там – i до королiвського замку, до скам’янiлих королiвен.
Дорогою, вже недалеко вiд королiвської столицi, їх захопила гроза. Блискавки навпiл розтинали небо, раз за разом тарахкав грiм, i лило, як iз ринви. Довелося братам шукати сховку вiд дощу. На щастя, неподалiк од дороги стояла низенька вбога хатина. Вони туди. Дверi їм вiдчинила бабуся з червоними, заплаканими очима.
– Заходьте,- запросила вона,- хоча в цiй хатi смуток. Щойно помер мiй єдиний син.
Наймолодшому братовi стало жаль бабусi, i вiн дiстав iз торби одне яблуко, вичавив з нього кiлька крапель соку й покропив ними її неживого сина. Той розплющив очi, усмiхнувся до матерi й пiдвiвся. Мати його зрадiла неймовiрно. Не знала, де й посадовити братiв, чим пригостити їх, як їм дякувати, а особливо наймолодшому. I вже їх нiкуди не пустила – вмовила-таки залишитися в неї на нiч.
Полягали брати за пiччю i невдовзi поснули. Аж серед ночi найстарший брат прокинувся: якась недобра думка мучила його. “Усе той наймолодший i наймолодший! Це коли ми й одружимося з королiвнами, то й тодi вiн буде такий добрий для всiх, що й усе королiвство розтринькає. Нi, цьому не бувати!”
Найстарший брат розбудив середнього, пошепталися вони вдвох, тодi забрали в наймолодшого торбу з яблуками й рушили в дорогу, а його залишили самого.
Прокинувся вранцi наймолодший брат, дивиться: нема нi братiв, нi його торби з яблуками. Одягнувся, в кишенi намацав лише одне яблуко – те, яким учора оживив бабиного сина. Аж не вiрилося йому, що брати могли таке зробити. Попрощався з бабусею та її сином i, сумний, пiшов до королiвського замку.
Столиця була вся в прапорах, але якось дивно були розвiшанi вони: барвистi висiли вперемiж iз чорними.
– Що означають цi прапори? – запитав наймолодший брат чоловiка, що перший трапився йому на вулицi.
– А хiба ти не знаєш? – здивувався той.- Сьогоднi раненько прийшли в наше мiсто два лiкарi. Вони принесли якiсь нетутешнi лiки й ними оживили скам’янiлих людей, крiм наймолодшої королiвни. Коли пiдiйшли до неї, то в них уже не вистачало лiкiв. Через те мiж барвистими висять i чорнi прапори.
Наймолодший брат швидше подався до королiвського замку. Тут вiн одразу попросив, щоб його вiдвели до скам’янiлої королiвни. Такої гарної дiвчини вiн, вiдколи живе, ще не бачив. Хлопець тiльки нiяк не мiг збагнути, як це його брати, рятуючи iнших, аж наостанку пiдiйшли до неї.
Вичавив вiн iз яблука, яке лишилося в нього в кишенi, кiлька крапель на чоло королiвни, на очi, на губи, на обличчя. Королiвна нiби прокинулася, всмiхнулася щасливо, обняла його й мовила:
– Дякую тобi, мiй милий, що ти звiльнив мене з кам’яного полону!
У замку запанувала несказанна радiсть. Гримнули на мурах гармати, сповiщаючи люд про те, що ожила й наймолодша королева дочка. Притьмом поздiймали чорнi прапори, й було оголошено державне свято.
Король пiдвiвся зi свого престолу й на очах у всiх поцiлував наймолодшого брата. Старшi брати знiтилися, принишкли,- боялися, що наймолодший тепер почне мстити їм. Але той уже не мав на них зла. Простягнув братам руки й сказав:
– Забудьмо, що було. Будьмо добрими братами, живiмо в злагодi, як колись.
Через кiлька днiв у замку гуляли весiлля. Брати одружилися з королевими дочками. Найкращою парою були наймолодша дочка i наймолодший теслин син, якого король призначив своїм спадкоємцем. Весiлля грали три днi. Усi пили, їли й танцювали, скiльки душа бажала. Танцював навiть старий король, хоча радник йому казав, що в його лiтах таке вже не личить робити.
