Були собi чоловiк та жiнка, i дуже їм хотiлося мати донечку. День i нiч благали вони долю, щоб послала їм хоч крихiтну дiвчинку. Нарештi знайшлася в них дочка – гарненька, як сонечко, тiльки така дрiбненька, що її навiть назвали Просинкою.
Одна лиш бiда: минали роки, всi дiти росли, а Просинка – нi.
Зажурилися батько й мати, стало їм соромно, що їхня дитина не така, як у людей, та й надумали вони позбутися її. Якось увечерi, коли дiвчинка мiцно спала, вони занесли її далеко-далеко та й покинули на узлiссi.
А в тому лiсi жила стара буркотлива чарiвниця – тiтонька Лаклет. Це вона колись зглянулася над тими чоловiком i жiнкою. Пожалiла тiтонька Лаклет бiдну Просинку й забрала її жити в свiй дiм – старе дерево з великим дуплом, устеленим м’яким мохом.
З ранку до вечора тiтонька Лаклет клопоталася своїми справами: чарувала, чаклувала… I щодня, iдучи з дому, наказувала Просинцi:
– Ти ж гляди, хоч би хто їхав дорогою, не показуйся з дупла, ховайся, бо як не послухаєшся – буде тобi велика бiда!
Якось, повертаючись з полювання, їхав поблизу королевич. Раптом чує – хтось спiває у лiсi. Голос гарний, дзвiнкий, мов кришталь, а нiкого нiде не видно. Зацiкавився королевич. Наступного дня приїхав вiн на те ж мiсце i знову почув той самий срiбний голос, що долинав iз стовбура старої верби. Здогадався королевич, що то не дерево спiває, а якась чарiвна красуня. Такий голос мiг бути лише в юної й дуже вродливої дiвчини. Однак, скiльки не шукав її королевич,- усе марно. Приїхавши на третiй день, знову почув вiн незвичайний спiв. Нахилився королевич над дуплом старого, порослого мохом дерева i гукнув:
– А хто там спiває?
– Це я, Просинка,- вiдповiв срiбний голос.
– Iди до мене, я помчу тебе на своєму баскому конi.
– Я не можу. Тiтонька Лаклет заборонила менi навiть показуватися людям на очi.
Тодi королевич подав їй у дупло свiй довгий вовняний пояс (такими поясами чоловiки колись обв’язували стан), Просинка обгорнулася ним, а королевич витяг її з дупла i посадив поруч себе на коня.
Вертається тiтонька Лаклет, а Просинка – тiльки майнула… Розгнiвалася тiтонька Лаклет i послала вслiд Просинцi закляття: “Зухвале, неслухняне дiвчисько! Порушила мою заборону, то будь тепер жабою!”
I привiз королевич у батькiв палац не юну красуню, а зелену жабку.
Поселив королевич свою зелену жабку в гарнiй свiтлицi, та й почалося в Просинки невтiшне жаб’яче життя. Болiло серце в королевича за Просинку, яку вiн, ледь побачивши, покохав. Вирiшив вiн послати до тiтоньки Лаклет свого собаку Вiрного, щоб той умовив її повернути Просинцi людський образ.
Вiрний був незвичайний собака, тепер таких бiльше немає: нiхто не вмiв так гарно i переконливо говорити, як вiн. Знайшов Вiрний тiтоньку Лаклет i довго умовляв її не держати зла на свою хрещеницю. Адже хоч i не слухалась iнодi Просинка, проте завжди була доброю дiвчинкою i тепер кається, що розгнiвала тiтоньку Лаклет.
Тiтонька Лаклет i слухати не хотiла. Довелося Вiрному нi з чим повертатися до палацу.
Збiгали днi… Зелена жабка жила собi, як i всi iншi жаби, стрибала по пiдлозi, купалася у великiй мисцi i їла тiстечка, що їх приносив молодий королевич. Але, лишаючись сама, вона гiрко плакала. Її друг, що також дуже страждав, вирiшив ще раз послати до тiтоньки Лаклет Вiрного. Наказав йому не повертатися, поки не погодиться чаклунка зняти своє закляття.
Подався Вiрний вдруге до тiтоньки Лаклет. Вiн так довго та гаряче просив i молив її, що аж обрид.
Зглянулася нарештi тiтонька Лаклет над Просинкою i гукнула: “Пехай Просинка стане такою самою дiвчиною, як i ранiш!”
Тiєї ж митi Просинка знову стала людиною. Щасливий королевич пiшов до батька просити дозволу одружитися з Просинкою. Король погодився, але поставив умову: щоб i менший, i старший сини гуляли весiлля в один день. А старший королевич якраз мав одружитися з негарною, горбатою, ледачою i лихою на вдачу, але дуже багатою дiвчиною.
Привезли слуги посаг обох наречених i виставили його перед усiм королiвським двором. Усе, що мала Просинка, умiщалося в горiховiй шкаралупцi, яку тiтонька Лаклет передала собакою Вiрним, а в нареченої старшого королевича були великi важкi скринi. Та коли їх вiдчинили – побачили тiльки сувої сирового полотна, грубi сорочки й шмаття.
За звичаєм, дiвчата повиннi були самi пошити собi весiльне вбрання. Просинка почала шити сукню iз шовку, зiтканого з тоненької павутинки, а наречена старшого брата зовсiм не вмiла шити i прийшла до Просинки просити поради. Добра серцем Просинка порадила їй пошити весiльну сукню трохи довшу ззаду i пристебнути на плечi шлейф, щоб приховати горб.
Довго трудилися дiвчата. Зате в день весiлля на Просинку любо було дивитися, а наречена старшого брата все переплутала: шлейф пристебнула спереду, сукню одягла коротшим краєм зi спини, так що горб здавався ще бiльшим, нiж був насправдi.
Король з королевою цiлий день частували гостей найсмачнiшими в свiтi стравами, i Просинка раз у раз кидала крихти хлiба в пелену своєї снiжно-бiлої сукнi.
Наречена старшого брата тiльки й думала про те, щоб робити все так, як Просинка, але недодивилася i стала кидати в пелену обсмоктанi кiстки.
Увечерi всiх гостей запросили на бал. Старший брат вiдкривав бал iз своєю дружиною, а менший – з Просинкою.
Як вставала Просинка з-за столу, з її пелени спурхнули золотi пташки; танцювала Просинка легко, красиво, ледь торкаючись пiдлоги. А коли пiдвелася дружина старшого брата, то з її пелени на блискучу пiдлогу посипалися малi й великi кiстки; танцювала вона незграбно; пiд забрудненою, недоладно пошитою сукнею виднiвся горб, а знизу виглядали негарнi ноги.
Насупився король, розгнiвався й оголосив меншого сина своїм спадкоємцем. А пожадливий старший син пiшов зi своєю ледачою i незугарною дружиною свiт за очi.
