Був великий пан і мав одного сина. Він хотів, щоб його син узяв найрозумнішу дівку. Післав троє людей, дав їм коней, грошей, щоб ішли село від села і питали дівок. Мали вони всякі окраси і питали дівок, що ці окраси варт. Сотки дівок перейшли і все записували, що дівки казали. Нарешті заїхали вони в далеке-далеке село, видять, стоїть хата, але коло неї нема жодної деревини. Позлізали вони з коней. Надворі стояла дівчина. Хочуть зайти до хати, але треба їм десь присилити коні. А тут і плоту нема. Вони питають:
— Де би ми присилили коні? Вона їм каже:
— Силяйте хоть до зими, хоть до літа.
І сама пішла до хати. Вони оден на другого подивилися і не можуть зрозуміти, що це вона сказала. А там стояли сани та й віз. І оден зрозумів, що вона сказала — силяти до воза або до саней.
Входять до хати, питаються її:
— Де тато? А вона каже:
— Пішов купити масті до солонини.
Вони не знали, що то. Попросили її, щоб вона роз’яснила, що то за масть до солонини. Вона їм відповіла:
— Сіль!
— А коли прийде?
— Як піде поперечною дорогою, то прийде пізніше, а як піде подовжньою, то прийде борше. Бо подовжню тато знає і не заблудить. А поперечною направлять люди, і тато може заблудити, і тому може пізніше прийти.
Питають у неї:
— Що варт ці окраси? Вона відповідає:
— Як нема в хаті хліба і до хліба, то не варт нічого.
З тим вони й вернулись до пана. Пан передивився всі списки дівок і перечитав, що вони казали. І межи всіма вибрав, що та дівка найрозумніша, котра казала присилити коні до літа або до зими. Та поїхали до неї, посваталися, і оженився панський син з тою дівчиною. І по нинішній день жиють.
