Був собі раз Вовчик-братик і Лисичка-сестричка, і задумали вони взятися чесно на хліб працювати. Винайшли собі нивку поля і змовилися посадити на ній картоплю. Вранці-рано вибралися обоє до роботи — ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, що там бог дав, а щоби в полудне не бігати додому, взяли відразу з собою обід і полуденок: глечик меду і кошик паляниць. Поклали страву між корчі, а самі, перехрестившися, та й до роботи.
Коплють, коплють, та Лисиці швидко навкучила чесна праця. Нібито копле, а сама думає, як би то вихопитися та в корчі медку полизати. Ось у недалекім болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло:
— Гуп-гуп-гуп!
— Зараз, зараз, сватоньку,— скрикнула Лисичка, немовбито її кликано. І вже кинула мотику та й забирається йти.
— А куди ти, Лисичко? — питає її Вовчик-братик. — Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе.
— Та чого?
— Ми ще з ним учора балакали: бачиш, у нього сьогодні хрестини, то він просить мене за куму.
— Га, коли так, то йди, тілько не барися.
— Я заразісінько верну! — мовила Лисичка. — Копли собі свій загонець, я тебе здогоню.
Побігла Лисичка в корчі, зараз до горщика, попоїла добре меду, закусила паляницею, все чистенько позав’язувала, пооблизувалася та й іде до Вовчика, спишна водячи хвостом — звичайно, кума.
— А що, вже по хрестинах? — питає Вовчик.
— Та вже, — мовить Лисичка.
— А що там бог дав?
— Хлопчика.
— А як же його охрестили?
— Початочок.
— Ото ім’я! Я ще й не чував такого, — мовив Вовчик. Лисичка нічого не мовила, але взялася пильно до роботи.
Може, так минула година, а може, й дві, — знов Лисичці захотілося медку полизати. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить:
— Зараз, сватуню, зараз!
— А то що, Лисичко? — питає Вовчик.
— Та, бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз на хрестини просить.
— Ну що, коли просить, то йди, тілько не барися.
— Я заразісінько, Вовчику! — мовила Лисичка та й шмиг у корч. Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденку вже мало що й лишилося, та й вертається до Вовчика.
— О, ти вже тут! Уже по хрестинах?
— Та вже.
— А що ж там бог дав?
— Та дівчинку.
— А як її охрестили?
— Серединка.
— Ото! Я ще й не чував такої назви, — дивувався Вовчик.
— У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають.
На те вони голосні птахи.
Попрацювали знов з годину, і знов Лисичці запах дуже медок, і ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить:
— Іду, сватоньку, йду!
— Та куди йдеш, Лисичко?
— Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить?
— Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? — мовив Вовчик.
— Бо мене дуже любить, Вовчику.
— Ну, то йди ж, а не барися, треба роботу кінчити.
— Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я свсе зроблю.
Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, схрупала решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика.
— А що, вже по хрестинах?
— Та вже.
— А що там бог дав?
— Хлопчика.
— А як же його охрестили?
— Остаточок.
— Ну, що ж, нехай здоров росте.
Копали так, копали, аж ось уже й полудне. Вовчик давно зголоднів, та все якось стидаеться признатися, а далі кинув мотику та й каже:
— Ну, натепер досить. Чи не пора обідати?
— Певно, що пора, Вовчику-братику, — мовить Лисичка, а сама нібито копле, пильнує роботи.
— А ти ж не голодна?
— Та ні, Вовчику, іди ти сам та пообідай, мене там на хрестинах погостили.
Пішов Вовчик у корчі, дивиться, ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду, кошик перевернений і паляниць ані кришки нема! Аж тепер зрозумів, куди се Лисичка-сестричка так часто на хрестини ходила! Аж тепер йому вияснилося, які-то вона своїм похресникам чудернацькі назви давала!
— А, так ти така, погана Лисице! — скрикнув Вовчик. — Хочеш мене роботою і голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розірву і на обід згамкаю!
Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злосливий та недобрий, і не чекала довго. Дала ногам знати та до лісу, а в лісі шусть у першу нору, яку надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка його втягла до нори. Прибіг та й кричить:
— Ага, ти тут? Вилізай мені зараз! Не сховаєшся від мене.
Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, ані пари з рота.
— Не обзиваєшся? Добре! Чекай лише, я тебе досягну.
Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та й шпортає. Думка була вхопити Лисичку за ногу та й витягти на світ божий. Не похопилася Лисичка, а клюка хап її за ногу. Нора тісна, Вовк, почувши, що щось зачепив, так тягне, що є сили. От Лисичка, хоч і як їй мурашки поза плечима бігали, почала реготатися та й кричати:
— Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь та й тягне. Думаєш, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни!
Почувши се, Вовк пустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь.
— Ай, ай, ай! Моя ноженька! — закричала Лисичка, а дурний Вовк з радості як почав тягти, поки сам не змучився і клюки не зламав. Тоді плюнув і пішов геть і зарікся з Лисичкою більше не мати ніякої спілки.
