Були собі дід та баба. Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу.
Привіз її додому, а рано, на другий день, посилає дід старшого сина ту козу пасти.
Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став догонити, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла, тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла.
От дід розсердився на сина, що він погано худобу доглядає та й прогнав його.
На другий день посилає другого сина — меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому.
Тільки став до воріт догонити, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!
От дід і того сина прогнав.
На третій день посилає вже жінку.
От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала догонити до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!
От той дід так уже розсердився, прогнав і бабу.
На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:
— Кізонько моя мила! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!
От тоді дід розсердився, пішов до коваля, наточив ніж, хотів козу різати, а вона вирвалася та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку, — вона туди вбігла та й заховалась на печі.
От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:
— А хто, хто в моїй хатці?
А коза сидить на печі та й каже:
Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,
Тут тобі й смерть!
От зайчик злякався, вибіг із хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:
— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?
А ведмідь:
— От я його вижену!
Побіг до хатки:
— А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,
Тут тобі й смерть!
Ведмідь злякався.
— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
От знову пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:
— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?
А вовк:
— От я його вижену!
— Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.
— Отже, вижену!
Побіг вовк до хатки та й питається:
— А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,
Тут тобі й смерть!
Вовк злякався.
— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
Зайчик знову пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:
— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?
А лисичка:
— От я його вижену!
— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав – не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!
— Отже, вижену!
Побігла лисичка до хати та питає:
— А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,
Тут тобі й смерть!
От лисичка теж злякалась.
— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче.
Коли це лізе рак-неборак та й питається:
— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?
А рак:
— От я його вижену!
— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!
— Отже, вижену!
От поліз рак у хатку та й питається:
А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,
Тут тобі й смерть!
А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:
А я рак-неборак,
Як ущипну — буде знак!
Та як ущипне козу клешнями! Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно!
От зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує! Та й став жити в своїй хатці.