У давню давнину, коли ще Англiєю правив король Едвард Третiй, жив у одному селi хлопчина. Його звали Дiк Вiттiнгтон. Батько й мати Дiковi померли, й ще змалечку хлопець скуштував гiркої сирiтської долi. Ходив вiн у дрантi, їв, що дадуть люди. А люди в селi жили бiдно, самi перебивалися з хлiба на воду. Тож найчастiше дiставались Дiковi лише недоїдки, а часом то лягав вiн спати голоднiсiнький. Не диво, що й суха скоринка хлiба смакувала йому краще, нiж кому iншому паляниця чи смачний пирiг.
Хоч у якiй нуждi зростав Дiк, хоч завжди ходив голодний, холодний, проте був вiн хлопець розумний i допитливий. Цiкаво було йому знати, що робиться в свiтi, i дуже любив вiн слухати про далекi мiста й чужоземнi краї. Було, де тiльки зберуться дорослi – чи то в недiлю бiля церкви, чи вечорами пiд корчмою, чи бiля голярнi,- вже й Дiк там: стоїть десь iзбоку, слухає.
Найбiльше людей збиралося бiля корчми, де зупинялись подорожнi. Кожен подорожнiй розповiдав про те, що бачив, що чув у своїх мандрах. З тих розповiдей Дiк дiзнався: десь далеко, за горами й долинами, е велике мiсто Лондон, сповнене рiзних чудес. Жодному з подорожнiх не довелося там побувати, проте вони чули: люди в мiстi живуть, лиха не знаючи. Бiдних немає, всi городяни заможнi. З рання до вечора у мiстi розваги – спiванки чи танцi. Не знають там тяжкої працi. Та й не диво – адже всi вулицi Лондона вимощенi золотими гiнеями(Гiнея – англiйськi грошi)!
Дуже закортiло Дiковi поглянути на дива. Вирiшив вiн добратися до Лондона.
Однаково треба йти з села, бо тут йому життя немає.
Вийшов на битий шлях. Бачить – їде велика хура з паками товарiв, везуть її аж восьмеро коней. Питає Дiк у вiзника:
– Ви часом не в Лондон?
Той йому:
– Авжеж, у Лондон. Почав хлопець проситися:
– Вiзьмiть i мене з собою. Я на вiз не сiдатиму, тiльки йтиму з вами.
Розпитав вiзник Дiка, довiдався, що у нього нi батька, нi матерi. Бачить – хлопець обiдраний, захарчований – пропаде. Тодi й каже Дiковi:
– Ну, добре, згода, помандруємо далi разом.
Дорога до Лондона далека. Навряд чи дiйшов би туди хлопець сам, без грошей, без харчiв. Проте скрiзь траплялися добрi люди. Вони жалiли сироту, годували його, поїли. Добросердний вiзник час вiд часу пiдсаджував Дiка на вiз, щоб хлопець перепочив, i дозволяв йому ночувати серед пак з товарами.
їхали вони довго. I ось одного дня перед ними вiдкрився Лондон. Нетерплячий Дiк притьмом подякував вiзниковi й чимдуж побiг уперед, шукати вулицi, вимощенi золотими гiнеями.
Хлопцевi лише раз у життi пощастило бачити гiнею: її розмiнював у корчмi якийсь подорожнiй. I дали за неї цiлу пригорщу срiбних грошей – справжнiсiньке багатство. Отож хлопець збирався виколупати з брукiвки двi-три гiнеї: їх вистачить надовго.
Та ба! На вулицях Лондона Дiк не знайшов жодної золотої монети. Деякi вулицi були вимощенi каменем, iншi зовсiм не забрукованi. Та нiде анi слiду золота.
Цiлий день хлопець ходив по мiсту, а як стемнiло, лiг пiд парканом у якомусь провулку й заснув.
Уранцi, голодний, стомлений, зневiрений, почав Дiк просити милостиню в перехожих. Проте нiхто йому не давав нiчогiсiнько. Охлялий хлопець лiг спочити бiля дверей багатого дому. Аж тут вийшла з дому куховарка, жiнка злостива й лиха. Побачивши обдертого хлопця, вона закричала:
– Чого це ти вмостився тут, ледащо? Немає тобi iншого мiсця?
Саме тодi нагодився хазяїн дому – купець на iм’я Фiцуоррен, що був, на щастя, чоловiком розважливим i добросердним. Утихомирив вiн куховарку та й питає Дiка:
– Звiдкiля ти, хлопче? I що збираєшся робити в Лондонi? Я бачу, що ти сидиш без дiла. То затям собi: байдикуючи, в Лондонi не проживеш.
– Я б i радий працювати,- каже Дiк,- та не знаю, де шукати роботи. У мене тут нi родичiв, нi знайомих. А сиджу я тому, що зовсiм знесилiв. Ось уже два днi у мене й рiсочки не було в ротi.
Спробував Дiк пiдвестися, проте ноги йому не служили. Пожалiв купець бiдолаху, повiв до себе додому, нагодував i каже:
– Живи у мене. Будеш допомагати на кухнi.
Живе хлопець у купця, та так уже старається, щоб вiддячити доброму чоловiковi.
Робить усяку чорну роботу: i посуд миє, i помиї виносить, i бiля плити порається. I все – тiльки за харчi та постiль на горищi.
Якось би й жив вiн, якби не зла куховарка. Вона зненавидiла Дiка i сiкалася до нього, де тiльки могла.
Мабуть би, й вижила та куховарка хлопця, якби не купцева дочка Алiса. Вона жалiла Дiка i як могла заступалася за нього.
Проте у Дiка була ще й iнша халепа. Ночував вiн на горищi, а там водилася сила-силенна мишей. Вони гасали по горищу цiлу нiч, скакали через хлопця i зачiпали його обличчя своїми хвостами. Уявляєте, як йому там було?
У купця Фiцуоррена часто бували гостi. Коли вони приходили, Дiк чистив їм чоботи. Якось один iз гостей дав йому мiдний грiш – пеннi. I от за пеннi хлопець купив кiшку. Вiн принiс її до себе на горище, дбав про неї, дiлився з нею своїм убогим харчем. Кiшка стала його єдиним другом i товаришем. Мов у подяку за любов i пiклування, вона виловила на горищi всiх мишей, i хлопець мiг спати спокiйно.
Якось Дiкiв хазяїн спорядив корабель за море у далекi африканськi краї. Корабель той мав везти товари на продаж та обмiн.
Скликав купець усiх своїх i каже:
– Як маєте що продати, принесiть на корабель. Виторг буде ваш.
У кожного знайшлося що-небудь на продаж: чи то намисто, чи перстень, чи ножик. Тiльки в Дiка не було нiчого, вiн i не прийшов. Хазяйська дочка i каже, що, мовляв, вона що-небудь дасть – нехай це буде Дiкова частка. Але батько:
– Нi, хай Дiк дає що-небудь своє власне. Покликали хлопця.
Той каже:
– Немає у мене нiчого, тiльки кiшка.
– Ну, то давай кiшку. Може, вона тобi щастя принесе.
Тяжко було хлопцевi розлучатися зi своїм єдиним другом. Та зважився: однiс кiшку на корабель, вiддав капiтановi. А той зрадiв:
– От i добре,- каже.- Буде кому мишей ловити.
Залишився Дiк сам на своєму горищi. Слуги з нього смiються, кепкують:
– Не журися. Ось побачиш: приїде твоя кiшка з-за моря великою панею.
Лиха ж куховарка не давала хлопцевi просвiтку. Збиткувалася з нього, часом i кулаком стусоне. А що купцева дочка намагалася захистити Дiка, то куховарка лютувала на нього ще дужче.
Зрештою стало Дiковi несила терпiти її знущання. Вирiшив вiн тiкати з Лондона й податися свiт за очi. Зiбрав у вузлик свої убогi пожитки i рано-вранцi у недiлю вирушив iз дому. Вийшов за мiсто й сiв спочити на каменi – цей камiнь i тепер зветься Вiттiнгтоновим. Сидить i думає, якою дорогою пiти.
А край мiста стояла церква Бау-Черч. I саме в цей час на нiй задзеленчали, зателенькали дзвони. Прислухався Дiк, а вони наче промовляють до нього:
Постривай,
Не тiкай,
Повернись, Вiттiнгтоне,
Майбутнiй лорд-мере(мiський голова) Лондона!
– Оце-то дива! – мовив хлопець сам до себе.- Невже дзвони кажуть правду? А проте – навiщо б їм брехати? Ну, якщо менi судилося стати лорд-мером, то я ладен повернутися i подолати хоч би й якi труднощi.
I Дiк повернувся в дiм до купця Фiцуоррена ще до того, як челядь та господарi прокинулися. Нiхто й не помiтив, що вiн десь виходив.
Коли в кухню зайшла куховарка, хлопець уже порався бiля плити.
Знову живе Дiк у купця. Терпить i нестатки, i куховарчинi кпини, вже й не сподiвається на краще.
А тим часом корабель мiстера Фiцуоррена плив до Африки. I занесло його бурею до країни Берберiї. Досi тут не побував ще жоден iноземний купець. Мiсцевий люд зiйшовся до берега подивитися на небачених бiлих людей та їхнiй крам. Почалася жвава торгiвля.
Узяв капiтан зразки своїх товарiв i послав берберiйському царевi. Той запрошує капiтана до себе в палац. Прийшов капiтан туди, а там пишнота! Скрiзь срiбло-золото сяє.
Цар i цариця чекали капiтана в залi, застеленiй барвистими килимами. Капiтан розповiв їм, хто вiн i звiдкiля.
Поговорили вони. Тодi цар звелiв подавати обiд.
Поприносили слуги безлiч усiляких страв, поставили перед царем, царицею й заморським гостем.
Та не встигли вони доторкнутися до їжi, як де не взялися зграї щурiв i мишей.
Накинулися на страви – що поїли, а що понiвечили. Капiтан питає:
– Звiдкiля у вас стiльки цих гризунiв? Може, ви їх навмисно розводите?
А цар йому:
– Та де там! Ми не знаємо, як позбутися цiєї поганi. Аби хтось допомiг нам, ми б його озолотили. Мишi й щури не тiльки псують наш харч, а й на людей нападають. У моїй спочивальнi цiлу нiч стоїть сторожа, вiдганяє їх, щоб вони мене з царицею не загризли.
Тут капiтан згадав бiдного Вiттiнгтона та його кiшку i каже:
– У мене на кораблi є така тварина, яка винищить вам i щурiв i мишей.
Цар пiдскочив iз радощiв, аж корона спала йому з голови.
– Негайно принеси цю тварину сюди. Якщо вона й справдi вмiє ловити гризунiв, я її куплю. Дам тобi за неї цiлу купу золота i дорогих самоцвiтiв.
А капiтан:
– Боюся, що й ми без неї не обiйдемось. Адже вона береже нашi товари вiд щурiв.
Нам дуже б не хотiлося з нею розлучатися. Тож принесу її тiльки з великої поваги до вашої величностi.
А цариця:
– Неси її швидше, не пожалкуєш. Менi страх як кортить поглянути на цю дивовижну тварину.
Цар звелiв своїм кухарям приготувати новий обiд, а капiтан тим часом пiшов на корабель по кiшку. Вертається з кiшкою, а царськi слуги вже ставлять тарелi зi свiжими стравами. Щури й мишi так i вискочили з своїх нiр. Побачила кiшка та як стрибне до них. Половину подавила тут-таки, а решта сипонула врозтiч,- де й дiлися.
Цар i цариця аж нестямилися з великого дива i захвату. Кажуть:
– Ану покажи нам свою люту тварину. Хочемо зблизька на неї роздивитись. Капiтан покликав:
– Киць-киць!
Кiшка слухняно пiдiйшла до нього. Вiн узяв її й пiднiс до царицi. Але цариця боялася торкнутися до тварини, з такою, очевидячки, лютою вдачею. Тодi капiтан почав гладити кiшку, примовляючи: “Кицю, кицю”. Зрештою цариця насмiлилася простягнути до неї руку i сказала:
– Китю, китю.
Вона ще, бачте, не навчилася вимовляти це слово як слiд.
Капiтан поклав кiшку царицi на колiна. Тварина лагiдно замуркотiла i невдовзi задрiмала.
Цар iз царицею були радi-радiсiнькi, що позбулися щурiв i мишей. А ще дужче зрадiли вони, коли капiтан сказав їм: скоро кiшка приведе кошенят, i можна розселити котячий рiд по всьому берберiйському царству. Цар одразу закупив усi привезенi на кораблi товари. Щедро заплатив за них золотом i самоцвiтами. А за кiшку дав удесятеро бiльше, нiж за все iнше.
Пiдняв корабель вiтрила i рушив у далеку подорож – додому. Вiтер був попутний, тож незабаром мандрiвники щасливо прибули до Лондона.
Приходить мiстер Фiцуоррен зранку до своєї контори. Сiв за стiл, аж хтось у дверi стукає.
– Хто там? – питає вiн.
– Ваш друг. Принiс вам добру звiстку про ваш корабель “Однорiг”.
Вiдчинив купець дверi, аж там капiтан: в руках у нього скринька з самоцвiтами i рахунки за проданий крам.
Переглянув купець рахунки, бачить: весь крам продано, та ще й з неабияким баришем.
Тодi капiтан розповiв йому дивовижну iсторiю про Вiттiнгтонову кiшку. Каже:
– За цю кiшку берберiйський цар дав незлiченнi багатства. По справедливостi вони належать бiдному Дiковi.
Коли купець почув це, вiн покликав слуг, розповiв їм, як Дiковi пощастило, i мовив:
Я велю – i слово це закон
– Звати Дiка мiстер Вiттiнгтон.
Дехто з челядi почав був говорити: мовляв, нема чого вiддавати такi скарби безрiдному хлопцевi-кухарчуковi. Проте недаремно мiстер Фiцуоррен славився своєю чеснiстю. Вiн твердо вiдповiв:
– Боронь боже, щоб я взяв у нього хоч один грiш. Усе це належить йому.
I послав по Дiка. А той саме чистив у кухнi горщики.
Заходить Дiк у контору, геть вимазаний сажею. А господар велить подати йому стiльця, запрошує сiдати. Дiк думає: це для жарту,- мабуть, з нього посмiятися хочуть. Каже:
– Не глузуйте з бiдного сироти. Вiдпустiть на кухню. Там у мене ще роботи-роботи. А купець йому:
– Та що ви, мiстере Вiттiнгтоне! Ми говоримо з вами без жартiв. Вам нечувано пощастило, i я щиро цьому радий. Капiтан продав вашу кiшку берберiйському царевi, i цар дав за неї коштовний скарб. Тепер ви куди багатшi за мене. Бажаю вам щастя.
Потiм мiстер Фiцуоррен попросив капiтана вiдкрити скриньку з коштовностями i сказав:
– Тепер мiстеровi Вiттiнгтону залишається тiльки надiйно примiстити цей скарб.
Бiдолашний Дiк стояв збентежений i приголомшений радiсною звiсткою. Трохи отямившись, вiн почав просити господаря: нехай той вiзьме собi частину цього багатства,- воно ж бо дiсталося йому, Дiковi, тiльки завдяки купцевiй добротi.
– Нi, нi,- вiдповiв мiстер Фiцуоррен.-Воно все ваше. I я не маю сумнiву в тому, що ви зумiєте вжити його собi на користь.
Тодi хлопець попросив про те саме господиню й мiс Алiсу, але й тi не схотiли взяти анi-найменшої частки скарбу. Кажуть:
– Ми радi вже з того, що вам, мiстере Вiттiнгтоне, так пощастило.
Але добросердний Дiк не мiг заспокоїтися. Вiн хотiв, щоб усi навколо нього були радi й щасливi. Отож хлопець щедро обдарував капiтана, його помiчника, всiх слуг i навiть лиху куховарку.
Мiстер Фiцуоррен порадив йому викликати вмiлого кравця i вдягнутися, як належить джентльменовi. Потiм запропонував хлопцевi: хай живе в його домi, доки знайде собi краще помешкання.
Вiттiнгтон причепурився, завив волосся, надягнув капелюха й пристойне вбрання – i всi побачили, що вiн хлопець гарний, анiскiлечки не гiрший за тих юнакiв, якi приходили в гостi до мiстера Фiцуоррена. Досi мiс Алiса тiльки жалiла Дiка.
Тепер же вона придивилася до нього, i вiн припав їй до серця. Ну, а сам Дiк тiльки й думав про те, як би їй зробити приємне, i мало не щодня приносив подарунки.
Мiстер Фiцуоррен скоро помiтив, що вони покохалися,- покликав їх i питає:
– То, може, ви одружитеся?
Молодята порадiли. Вiдповiдають:
– Авжеж. Ми згоднi.
Було призначено день шлюбу, i в церкву молодих супроводжували лорд-мер i цiлий гурт найзначнiших людей мiста. Потiм вiдбувся бучний весiльний бенкет.
Люди розказують, що мiстер Вiттiнгтон та його дружина довiку жили багато й щасливо. У них було кiлька дiтей. Мiстер Вiттiнгтон став лондонським лорд-мером, а король Генрiх V присвоїв йому рицарський титул.
А камiнна статуя сера Рiчарда Вiттiнгтона до 1780 року прикрашала арку проти старовинної Ньюгейтської фортецi.
А дзвони церкви Бау-Черч ще й нинi видзвонюють:
Постривай, не тiкай,
Повернись, Вiттiнгтоне,
Майбутнiй лорд-мере Лондона!