Зосталося сиротами четверо братiв. Усе, що батько залишив їм перед смертю – це одна хлiбина. Довелося йти на заробiтки. От пiшли вони, доходять до роздорiжжя та й кажуть: “Подiлимо начетверо хлiбину й розiйдемося на чотири сторони. Але через сiм рокiв цього самого дня, о другiй годинi, зустрiч на цьому ж мiсцi”.
I брати розiйшлися в рiзнi кiнцi.
Першому братовi зустрiвся звiздар. От звiздар i питає:
– Куди ти йдеш, хлопче?
– Нас було четверо братiв, а батько перед смертю залишив одну хлiбину, от ми й розiйшлися на заробiтки.
– Я звiздар, i, якщо тобi подобається моє ремесло, я годуватиму тебе.
Еге ж, подобається. Так хлопець залишився iз звiздарем. Другому братовi зустрiвся кравець. От кравець i питає:
– Куди ти йдеш, дитино?
– Нас четверо братiв, а батько й мати померли, i я йду на заробiтки.
– Я дам тобi хлiб i навчу тебе свого ремесла, якщо воно тобi подобається.
– Еге ж, подобається.
I цей хлопець так само залишився з кравцем. Третьому братовi зустрiвся мисливець. От мисливець i питає:
– Куди це ти йдеш, синку?
– Нас четверо братiв, осиротiли ми, i я йду на заробiтки.
– Я дам тобi хлiб, якщо схочеш навчитися мого ремесла.
– Еге ж, воно менi подобається. I тодi третiй хлопець залишився з мисливцем.
Четвертому братовi зустрiвся злодiй. От злодiй i питає:
– Куди йдеш, синку?
– На заробiтки, я сирота.
– Якщо хочеш, навчу тебе свого ремесла.
– А яке ж у тебе ремесло?
– Я злодiй i навчу тебе красти.
– Е, це менi не подобається. Батько й мати казали, що красти погано.
– А я навчу. Схочеш – крастимеш, не схочеш – не крастимеш. Для науки збиратимеш бездогляднi речi.
– Якщо так, то навчи. I хлопець залишився з ним. На сьомий рiк четверо братiв зiбралися там, де домовлялися. I почали розповiдати, хто що робить.
– Я навчився звiздарства. I звiздар дав менi приладдя, аби я бачив усе, що схочу.
– А ти?
– Я навчився кравцювати, i кравець дав менi голку, яка будь-що може зшити.
– А ти? – спитали третього.
– Я навчився полювати, i мисливець дав менi рушницю, яка вбиває те, на що її наведеш.
– А ти? – спитали четвертого.
– Ну, менi й признатися сором. А звiздар йому:
– Чом же тобi сором признатися, нехай ти навiть злодiй?
– Та я, брате, якраз злодiй.
– Гаразд, коли ми вже зiбралися, є одне дiло. Змiй украв королiвну, i король пообiцяв того, хто її поверне, зробити королем. Я знаю, де зараз дiвчина.
А злодiй:
– Якби я знав, де вона, я б її викрав.
А мисливець:
– Якби я побачив змiя, я б його вбив. Усi троє братiв сказали кравцевi:
– Ходи, брате, й ти з нами, бо ми вже давно не були разом.
Пiшли брати до королiвського палацу. Там звiздар сказав королевi, що знає, де його дочка; але це за морем, i тому, щоб привезти дiвчину, потрiбен човен.
Король дав човна, i брати попливли. Прибилися вони до берега того краю, де змiй жив. Звiздар i каже злодiєвi:
– Iди i викради її. А ми тут зачекаємо.
От злодiй прокрався до змiєвої оселi й викрав королiвну. Не встиг вiн повернутися з нею до братiв, як прокинувся змiй i навздогiн. Та тiльки змiй показався бiля берега, мисливець стрельнув i вбив його. Змiй гепнув так, аж земля затряслася, i вiд струсу в човнi утворилась пробоїна.
Побачив кравець, що їхнiй човен ось-ось затоне, взяв голку i зашив пробоїну.
Привезли брати королiвну до палацу. Звiздар i каже королевi:
– Вiддайте доньку за мене, бо я знайшов її.
А злодiй i собi:
– Вiддайте за мене, бо я викрав її у змiя. А мисливець:
– А якби я не вбив змiя? Вiн би пожер нас усiх. Тому вiддайте за мене.
А кравець:
– Нi, за мене. Я зашив у човнi пробоїну – iнакше б вiн затонув.
Король не знав, що й вiдповiсти братам. А тодi придумав нагородити кожного мiшком золота.
Це було чи не було – не знаю, але казку на цьому кiнчаю.
