Один чоловiк мав осла, який багато рокiв покiрно возив йому лантухи до млина. Та пiд старiсть сили покинули осла, i вiн став нездатний до роботи. Тодi господар почав думати, як би здихатися його, щоб не годувати. Зрозумiв осел, що лихим вiтром вiє, втiк вiд господаря та й подався до Бремена. Там думав вiн стати вуличним музикою. От пройшов вiн трохи i бачить – лежить при дорозi пес-гончак, висолопив язика i насилу дихає, наче пiсля важкої гонитви.
Осел його й питає:
– Агов, Хапку, чого ти так важко сопеш?
– Ох,- вiдповiв пес,- старий я став, що не день, то бiльш занепадаю на силi, на полювання ходити вже не можу, от мiй хазяїн надумав мене вбити. А я втiк од нього. Але як же менi тепер на хлiб собi заробити?
– Знаєш що,- сказав осел,- я йду до Бремена, хочу там стати музикою. Гайда зi мною, то й ти влаштуєшся музикантом. Я гратиму на лютнi, а ти битимеш у барабан.
Пес радiсно погодився, i вони пiшли разом. Недовго вони йшли, коли дивляться – сидить при дорозi кiт, i такий сумний, неначе три днi не їв нiчого.
– Ось i кiт-воркiт! – гукнув осел.- Гей, старий воркоте, що з тобою приключилося, чого насупився, наче середа на п’ятницю?
– А чого ж менi веселому бути? – вiдповiв кiт.- Постарiв я, зуби затупились, уже раднiший би на лежанцi погрiтися, нiж ганятися за мишами, от хазяйка, бач, i надумала мене втопити. Я ледве втiк од неї. I що менi робити? От коли б хто дав добру пораду.
– Гайда з нами в Бремен, ти ж мастак давати нiчнi концерти, от i станеш вуличним музикантом.
Котовi це сподобалося, i вони пiшли далi втрьох. Ось iдуть троє втiкачiв повз одну оселю, а там на воротях сидить пiвень i кукурiкає, аж луна розлягається.
– Чого розкукурiкався, наче тебе рiжуть? – запитав осел.- Що там таке сталося в тебе?
– Та це я кукурiкаю на гарну годину,- вiдказав пiвень,- бо завтра недiля, завiтають гостi, i наша господиня звелiла куховарцi вiдрубати менi ввечерi голову, а завтра зварити суп, гостей частувати. От я i горлаю, поки ще можу.
– Слухай, гребенястий,- мовив осел,- ходiмо з нами в Бремен. Все-таки краще, нiж отут прийняти смерть. Голос у тебе гарний, а як пiдеш iз нами, то ми разом утнемо такої музики, що буде любо слухати.
Пiвневi сподобалась рада, i вони вже учотирьох рушили далi.
Але Бремен був далеко, за один день не дiйти. Надвечiр вони добулися до великого лiсу i вирiшили там переночувати. Осел i пес лягли пiд великим деревом, кiт залiз на гiлля, а пiвень вилетiв на самий вершечок, бо там почував себе найбезпечнiше.
Але перш нiж заснути, вiн пильно озирнувся на всi чотири боки, i йому видалося, нiби вдалинi блимає свiтельце. Вiн гукнув до своїх товаришiв, мовляв, десь тут недалеко є оселя, коли видно свiтло.
– То чого ж ми тут сидимо? – сказав осел.- Ходiмо туди, бо притулок пiд деревом зовсiм нiкудишнiй.
Пес додав, що на вечерю не завадило б кiлька маслакiв та трохи м’яса в них, i друзi вирушили в дорогу, туди, де блимало свiтло. Що ближче вони пiдходили, то все яснiшало, бiльшало свiтло, аж нарештi опинилися бiля розбiйницького дому – це тут так яскраво свiтилося. Осел, як найбiльший серед них, пiдiйшов до вiкна i заглянув у дiм.
– Ну, сiрий, що там видно? – запитав пiвень.
– Ого, що я бачу! – вiдповiв осел.- Стiл накритий бiлою скатертиною, на столi предобрi наїдки й напої, а навколо сидять розбiйники i п’ють-їдять собi.
– От би й нам так! – сказав пiвень.
– Добре було б, що й казати! – погодився осел.
I почали вони радитись, як їм звiдтiля розбiйникiв прогнати. Думали i нарештi придумали: осел переднiми ногами стане на пiдвiконня, пес вискочить на осла, кiт на пса, а пiвень злетить котовi на голову. Постававши так, вони в один голос завели свою музику: осел ревiв, пес гавкав, кiт нявчав, пiвень кукурiкав. Потiм усi як гукнуть крiзь вiкно в кiмнату, аж шибки забрязчали.Вiд цього гвалту переляканi розбiйники посхоплювалися з-за столу, бо думали, що то якась мара, i, до краю переляканi, дременули в лiс. А наше товариство посiдало собi за стiл i почало напихатися так, нiби хотiло наїстись на цiлий мiсяць.
Коли тi четверо музикантiв наїлись, напились, то погасили свiтло i полягали спати, кому де зручнiше. Осел лiг на купi гною, пес за дверима, кiт на припiчку бiля теплого попелу, а пiвень на сiдалi. А що в дорозi всi добре натомилися, то скоро мiцно поснули.
Десь пiсля пiвночi розбiйники побачили здалеку, що свiтло в домi погасло i все начебто затихло, то отаман i каже:
– Та чого ми полякалися?
I послав одного глянути, що там у домi робиться. Той пiшов i роздивився, що бiля хати все тихо, зайшов на кухню засвiтити свiтло, побачив, як у темрявi свiтяться котовi очi, i подумав, що то двi жарини. Тодi взяв сiрника i хотiв запалити та й тицьнув коту в око. Але кiт таких жартiв не любив. Вiн стрибнув розбiйнику просто в обличчя, засичав, почав дряпатись. Розбiйник страшенно злякався, кинувся навтiкача, а за дверима пес схопився й угородив йому зуби в ногу. Розбiйник надвiр, а тут осел як хвицне його. А вiд галасу прокинувся й пiвень на сiдалi та як крикне: “Кукурiку!” Тiкає розбiйник щодуху, прибiгає до отамана та й каже:
– Ох, пане отаман, там таке робиться! В хатi сидить страшнюча вiдьма! Як засичала на мене, як учепилася довгими пазурами – всю пику подряпала, а в дверях чоловiк з ножем як штрикне мене в ногу! А надворi якесь чорне чудовисько як уперiщить мене довбнею! А вгорi сидить, мабуть, суддя, бо кричить: “Розбишаку сюди!” То я ледве вирвався.
Вiдтодi розбiйники боялись i близько пiдiйти до свого дому.
А нашi четверо музикантiв так уподобали те мiсце, що не захотiли бiльш нiкуди йти.
