В одному селi жив старий дiд. Вiн був дуже бiдний, нiчогiсiнько не мав. Помер i залишив своєму синовi один лиш кужiль. Син узяв той кужiль i подався на заробiтки. Дорогою в нього порвалися мотузки на постолах. Вiн вийняв кужiль i почав шукати мотузку. Та помалу дiстався до великої рiчки. Вона була широка, як море. Як його перевезтися?
Став чоловiк на березi й сушить собi голову, не знає, що робити. Поки отак думав, з води вигулькнуло бiсеня.
– Що ти робиш?
– Мотузку сукаю!
– Навiщо вона тобi?
– Рiчку зв’язати!
– А нащо тобi її в’язати?
– Щоб додому вiднести! Бiсеня пiрнуло у воду й побiгло до свого батька – водяника.
– Тату, якийсь чоловiк там на березi сукає мотузку, щоб зв’язати рiчку й вiднести її до себе додому!
– Це, напевно, якийсь страшний ворог! Де ж ми житимемо? Я без ноги, то бiжи ти помiряйся з ним силою. Переможеш його, i вiн не забере рiчки!
Бiсеня знову виринуло з води:
– Гей, ходи-но сюди!
– Що тобi ще треба?
– Забереш цю рiчку, як побореш мене!
– Поборемося, як прийдеш до мене в село!
– Прийду!
Поплентало бiсеня за чоловiком. Той привiв його до прiрви, де жив змiй.
– Ти ще малий, i мiй син ще дитина, то ви боротиметеся, а я подивлюся,- сказав чоловiк.
Коли це виповзає змiй. Бiсеня злякалось i втекло. Чоловiк сховався вiд змiя, а тодi знову прийшов до рiчки.
Прибiгло перелякане бiсеня до свого батька.
– Тату, не можна боротися з тим чоловiком. У нього є син, теж дитина, як i я, i коли той син з’являється, дерева в лiсi хиляться з ляку.
– То бiжи позмагайся з ним, хто далi кине яблуко. Ти його переможеш, i не забере вiн рiчки!
У великiй бульбашцi виринуло бiсеня з води. А чоловiк сидить, сукає мотузку.
– Гей, навiщо ти сукаєш мотузку?
– Аби мiцнiша була!
– Навiщо тобi мiцна мотузка?
– Щоб не порвалася, коли нестиму рiчку!
– Вiднесеш рiчку, коли кинеш яблуко далi за мене!
– Кидай спершу ти, а тодi я!
Жбурнуло бiсеня своє яблуко аж за рiчку. Чоловiк замахнувся, та не кинув яблуко, а непомiтно сховав його в кишеню.
– Бачиш: я перемiг. Твоє яблуко було видно, як воно летiло i як упало за рiчкою, а мого не було видно нi коли воно летiло, нi коли падало!
Бiсеня знiяковiло i мерщiй у воду. Прийшло до батька й каже:
– Тату, вiн перемiг мене! Зараз забере нашу рiчку!
– Справдi? – запитав старий водяник.
– Атож. Йому залишилося тiльки зв’язати рiчку.
– Доведеться менi йти до нього. Той чоловiк лишить нас без домiвки, а то ще, чого доброго, i нас занесе!
Узяв милицю – тук-тук, тук-тук – i вже виткнувся над водою. Чоловiк саме нахилився зав’язати мотузку на постолах.
– Гей, нащо ти в’яжеш рiчку?
– Понесу її додому! – вiдповiв чоловiк.
– Але ж вона наша! – каже старий водяник.- Що ж ми, зостанемося без домiвки?
– Ваша чи не ваша, а я її заберу. Де хочете, там i живiть! А як лишитеся в цiй рiчцi, станете моїми рабами!
Водяник благав, а чоловiк удавав, нiби не чує.
– Залиш нам рiчку, ми дамо тобi торбу золота!
– Що таке торба золота! Ще й нести її треба.
– Дам тобi двi торби i сам однесу! – обiцяє водяник.
– Ну, це вже iнша рiч. Гляди тiльки, Щоб торби були великi, як мiшки.
Водяник пiрнув у воду й незабаром винiс двi великi торби золота.
Чоловiк рушив, а водяник насилу тяг тi торби слiдом за ним.
Пiдiйшли вони до села. Водяник натомився i сiв вiдпочивати. А чоловiк думає собi: “Як вiн iтиме аж до моєї хати, то довiдається, де я живу. Збере вранцi родичiв i забере в мене золото”. I почав вiн мiряти водяника – вiд п’яти здорової ноги аж до голови.
– Нащо ти мене мiряєш? – питається водяник.
– Дах моєї хати вкритий шкурами чортiв, треба ще покрити один куток, тож я мiряю, чи вистачить твоєї шкури.
Чоловiк сказав це i нiби закуняв. А водяник за милицю i ходу! Бiдар узяв те золото й принiс додому.
